Форум » Общий форум по Дюма » Произведения Александра Дюма на разных языках мира. » Ответить
Произведения Александра Дюма на разных языках мира.
Scally: С легкой руки LS имею честь открыть тему, где дюманы смогут поделиться переводами книг Дюма на разные языки.
Ответов - 103, стр:
1 2 3 4 All
Scally: Итак, я начну с перевода "Трех Мушкетеров" на латышский язык. Сейчас я располагаю изданием ТМ на латышском языке в двух томах. (Издательство "Liesma" 1985 год). Так выглядят переплеты двух книг. Здесь - отсканированное содержание обоих томов (выкладываю ссылкой, ибо записано в JPG-файлах, мнго места будет занимать): Содержание первого тома. Содержание первого тома - продолжение. Содержание второго тома. Содержание второго тома - продолжение.
Scally: Ну, а начало нашей любимой книги выкладываю сразу. Итак, "в первый понедельник апреля..."
Scally: Особо хочу коснуться арамисовского рондо. По сюжету стих переведен довольно близко русскому переводу но все-таки сказано совсем по-другому. Я сделала перевод, получилось хоть и коряво (ибо очень хотелось сохранить стиль рондо ), но зато дословно. Латышский вариант: Ko raudat jūs par seno dienu rotu? Ko cerat sagaidīt no ļaunās pasaules? Jums bēdu krustu nepienāktos nest Ja katru asaru tik dievam dotu. Ko raudat jūs?... Перевод на русский язык: Что плачете об украшеньи давних дней, Чего надеетесь дождаться в мире злом? Вам не пришлось бы шествовать с крестом, Коль Богу б дали вы слезы своей. Что плачете?...
LS: Очень красиво! :)
Arabella Blood: Scally пишет: Перевод на русский язык: Что плачете об украшеньи давних дней, Чего надеетесь дождаться в мире злом? Вам не пришлось бы шествовать с крестом, Коль Богу б дали вы слезы своей. Что плачете?... Скажу крамольную фразу - возможно, даже лучше, чем по-русски...
Iren: Arabella Blood Мда... Мне тоже кажется, что латышский красивее русского... А я вот уже битый час ищу в сети румынских ТМ... Уже и целые абзацы перевожу... А толку-то?! Но, хоть убейте, не помню, как по-ихнему будет "мушкетеры"...
Scally: LS пишет: Мда... Мне тоже кажется, что латышский красивее русского... А мне "Ты, что скорбишь..." больше нравится. ))) Эх, знать бы как это рондо в оригинале точно звучит! Может, кто может дословно перевести?
Antoinette: Scally пишет: Может, кто может дословно перевести? PROMT может. Вам нужен французский текст?
Iren: Ой, правда, правда! Кто тут знает французский?
Scally: Antoinette пишет: PROMT может. Вам нужен французский текст? И точно! ))))
Scally: О "Графине де Монсоро". Тоже латышский вариант. Еще не сняла странички текста, но вот забавные наблюдения по-поводу имен героев. Я знаю что альтернатива произношения имени Келюса - Кайлюс. Но в переводе это имя звучало как Квелс. Бедный Шико! Подозревал ли он когда-нибудь, что его будут называть Чико, причем с ударением на ПЕРВЫЙ слог. Жанна де Бриссак стала Жанной де Брисе. Ну, Сен-Люк он и есть Сантлукс, а вот Антрагэ не пощадили - ныне он Шарлс Балзакс д'Антражс. Барон де Нанси изменился совсем чуть-чуть став бароном Нансэ. Бюсси и вовсе отделался лекгим испугом. Но особенно досталось Генриху III, ибо его имя не только изменили, но и перевели. Генрих стал Индрикисом!
Iren: Scally пишет: Индрикисом! Гоооосподи... Мама, роди меня обратно!
Antoinette: Scally пишет: Генрих стал Индрикисом! Индрикис III, стало быть. А как по-латышски Валуа?
Antoinette:
Antoinette: У меня вышла задержка с финскими текстами. Хотелось предложить вашему вниманию более лучшее издание, чем то, о котором я писала. Там шрифт неудобный, трудно читать. Поэтому я решила подождать несколько дней. Вчера получила "Три мушкетера" в шести томах. То есть, их должно быть шесть, у меня только три. Прельстилась иллюстрациями, которые были взяты из первого иллюстрированного издания "ТМ", вышедшего в 1846 году в Париже. Издание с портретом автора. Золотое тиснение, ляссе. Иллюстрации оказались Beauce и Philippoteaux, жалко, в неполном составе. Но перевод! Совершенно неуклюжий, не знаю на кого расчитанный. Как будто кто-то пытается пересказать роман своими словами. А в другом издании, обычном, перевод замечательный. Думаю, разница будет видна с первой строки, даже тем, кто не знает финского языка.
LS: Спасибо большое! Очень здорово! (В скобках. А что такое "ляссе"?)
Antoinette: Ляссе — это ленточка-закладка, прикрепляемая к корешку блока.
Scally: Antoinette пишет: Индрикис III, стало быть. А как по-латышски Валуа? Как ни странно, но... Валуа!
Treville: Господа, по горячей просьбе Юлек (Юлька? не знаю точно, как надо склонять ) я выкладываю украинский перевод всеми нами особо любимой главы «Жена Атоса». Хочу отметить, что этот перевод Юрия Терещенко очень хороший, это не есть калька с русского перевода Ксаниной – Лившиц, а оригинальный перевод с французского. И кроме этого, те из вас, кто (возможно) знаком с украинским языком, смогут по достоинству оценить стиль, вкусный, приятный язык, оригинальные обороты и западенские выражения, почти полонизмы, которые использует переводчик. Если вам понравится, могу потом еще выложить главу про обед у прокурорши. В украинском варианте звучит незабываемо! Я позволила себе добавить комментарии, касающиеся различия русского и украинского вариантов перевода.
Treville: ДРУЖИНА АТОСА - Тепер нам треба дізнатись, що сталося з Атосом, - сказав д’Артаньян Арамісові, який помітно повеселішав, коли гість розповів йому всі новини, що відбулися в столиці з дня його від’їзду, і коли розкішний обід примусив одного забути свою дисертацію, а другого – втому. - Невже ви гадаєте, що з ним могло скоїтися якесь нещастя? – спитав Араміс. - Атос такий хоробрий, розважливий і так чудово орудує шпагою. - Ваша правда, і я більше за будь – кого схиляюсь перед хоробрістю та спритністю Атоса, але, як на мене, краще захищатися шпагою від списа, ніж від палиці. Боюся, що Атоса пошарпали слуги, а цей народ б’ється завзято і не любить відступати, доки не доведе справу до кінця. Томі я й хотів би мерщій вирушити в дорогу. - Я спробую поїхати з вами, - сказав Араміс, - хоч і відчуваю, що навряд чи зможу сісти на коня. Вчора я хотів повправлятися канчуком – он він висить на стіні, - але біль не дав мені продовжити цю благочестиву справу. - Це тому, мій любий друже, що ніколи ще ніхто не лікував вогнепальну рану батогом; але ви були хворі, а хвороба впливає на голову, так що я дарую вам вашу слабість. - Коли ж ви їдете? - Завтра на світанку; спробуйте добре виспатися за ніч, і, якщо зможете, завтра поїдемо разом. - Тоді до завтра, - сказав Араміс. – Бо хоч ви і залізний, але треба ж і вам відпочити. Вранці, зайшовши у Арамісову кімнату, д’Артаньян застав його біля вікна. - Що ви там роздивляєтесь? – спитав юнак. - Правду кажучи, милуюся отими трьома чудовими кіньми, яких конюхи тримають на поводу. Подорожувати на таких скакунах можуть собі дозволити тільки найшляхетніші вельможі. - Любий мій Арамисе, ви теж матимете цю радість; один з цих коней – ваш. - Та невже ж! який саме? - Той, який вам більше до вподоби: мені однаково. - І розкішна попона на ньому теж моя? - Авжеж. - Ви смієтеся з мене, д’Артаньяне? - Відтоді, як ви знову заговорили французькою, я не сміюся. - Ці позолочені кобури, оксамитовий чепрак, гаптоване сріблом сідло – все це моє? - Ваше, як і отой кінь, що б’є копитом, мій, а той, що гарцює, Атосів. - Хай йому чорт! Усі троє просто чудові. - Мені дуже приємно, що вони вам подобаються. - Отже, король зробив вам такий дарунок? Можете бути певні, що принайми не кардинал; але хай вас не обходить, звідки взялися ці коні; пам’ятайте тільки – один з них ваш. - Я беру того, якого тримає рудий слуга. - Чудово! - Присягаюся Богом! – вигукнув Араміс. – це допоможе мені остаточно видужати: на такого коня я сів би навіть з тридцятьма кулями в тілі. А стремена які! Гей, Базене, йдіть-но сюди, та швидше! Базен з’явився на порозі, сумний і понурий. - Відполіруйте мою шпагу, почистіть капелюх, випрасуйте плащ і зарядіть пістолети, - сказав Араміс. - Останній наказ зайвий, - урвав д’Артаньян. – У вас в кобурах лежать заряджені пістолети. Базен зітхнув. - Та годі вам, Базене, заспокойтесь, - сказав д’Артаньян. – Царство небесне можна заслужити у будь-якому званні. - Мій пан був уже таким хорошим богословом! – відповів Базен, мало не плачучи. – Він міг би стати єпископом, а може, й кардиналом. - Стривай, мій любий Базене, подумай гарненько й скажи: навіщо бути духовною особою? Адже це не позбавляє від необхідності воювати; ось побачиш, кардинал обов’язково вирушить у перший же похід з шоломом на голові та протазаном у руці. А що ти скажеш про пана Ногаре де Лавалетта? Він теж кардинал, а спитай-но в його слуги, скільки разів він щипав йому корпію. - На жаль, усе це так, - зітхнув Базен. – Я добре бачу, добродію, що світ нині перевернувся догори дном. Отак розмовляючи, д’Артаньян, Араміс і бідолашний слуга зійшли на подвір’я. - Потримай стремено, Базене, - сказав Араміс. І він легко й граціозно скочив у сідло. Але після кількох вольтів і курбетів благородної тварини Араміс відчув такий нестерпний біль, що зблід і похитнувся. Обачний д’Артаньян, який не спускав з нього ока, кинувся до друга, підтримав його, допоміг злізти з коня й одвів до кімнати. - Мій любий Арамисе, вам ще треба підлікуватися, - сказав він. – Я поїду розшукувати Атоса сам. - Ви й справді залізний! – вигукнув Араміс. - Мені щастить – тільки й того. Ну, а як ви житимете тут без мене? Суперечок про персти й благословення більш не буде? Араміс посміхнувся. - Я писатиму вірші, -сказав він. - Авжеж, вірші, напахчені такими самим парфумами, що й записка служниці пані де Шеврез. Навчіть Базена правилам віршування, це трохи втішить його. Що ж до коня, то їздить на ньому щодня потроху, і ви знову звикнете до сідла. - О, за це не турбуйтеся, - відповів Араміс. – До вашого приїзду я зовсім одужаю. Вони попрощалися, і за десять хвилин д’Артаньян, доручивши Арамиса піклуванню Базена і хазяйки заїзду, вже скакав по Ам’єнській дорозі.
Treville: Яким він знайде Атоса, та й взагалі чи знайде його? Адже д’Артаньян залишив Атоса в дуже скрутних обставинах: можливо навіть, що його друг загинув. Ця думка засмутила юнака, що він тяжко зітхнув і сам собі присягнувся помститися за свого товариша. З усіх д’Артаньянових друзів Атос був найстаршим, і, здавалось би, мав бути найменш близький йому за смаками й навичками. І все-таки д’Артаньян вирізняв його серед усіх. Шляхетна зовнішність Атоса, спалахи величі, що проривалися час од часу скрізь тінь непомітності, якою він доброхіть себе оточив, врівноваженість, витриманість, щира товариськість, дошкульна веселість, нарешті хоробрість, яку можна було б назвати сліпою, коли б її не зумовлювала дивовижна холоднокровність – усе це викликало в д’Артаньяна почуття куди сильніші за повагу або дружню прихильність: наш юнак захоплювався Атосом. Атоса, коли він був у гуморі, можна було б порівняти з паном де Тревілем, цим вишуканим і благородним придворним. Він був середній на зріст, але такий стрункий і ставний, що не раз і не двічі, борючись з Портосом, перемагав цього велетня, про фізичну силу якого ходили чутки серед мушкетерів; його обличчя з проникливими очима, прямим носом і чітко окресленим, як у Брута, підборіддям, мало в міру владний і привітний вигляд; руки, за якими він зовсім не доглядав, доводили до відчаю Арамиса, який не жалів на свої ні мигдального мила, ні ароматичної олії; голос його був глибокий і водночас мелодійний; та найсуттєвішою прикметою, яка здавалася зовсім незбагненною в Атосі, що завжди намагався бути ненав’язливим і непомітним серед інших, було те знання світу та звичаїв найвишуканішого товариства, ті сліді шляхетного виховання, які мимоволі вчувалися у кожному його вчинку. Коли йшлося про званий обід, Атос влаштовував його краще за будь-кого з придворних, пропонуючи кожному гостю місце відповідно до того становища, яке він успадкував од предків або здобув сам. Атос показував себе знавцем усіх дворянських ліній королівства, їх генеалогії, сімейних зв’язків, гербів і походження їхніх гербів. Він блискуче знав геть усе про старовинні звичаї та про спадкові права, які мають великі землевласники, й чудово розумівся на полювання з псами та соколами; якось у розмові про це високе мистецтво Атос здивував навіть самого короля Людовіка ХІІІ, якого завжди мали за бездоганного знавця цієї справи. Як і усі вельможі того часу, Атос блискуче фехтував та їздив верхи. Понад те, він так знався на схоластичних науках, які нечасто вивчалися тоді серед військових, що тільки поблажливо всміхався, дослухаючись до тих нечисленних латинських фраз, якими хизувався Араміс і які начебто розумів Портос. Кілька разів, коли Араміс припускався помилки в правилах граматики, Атос дозволяв собі, на превеликий подив друзів, поставити дієслово в потрібний час, а іменник – у належний відмінок. До того ж він був бездоганно чесним, і це в ту добу, коли військові так легко обходилися з вірою та совістю, коханці – з делікатністю, властивою для наших днів, а бідняки – з сьомою заповіддю божою. Одне слово, Атос був незвичайною людиною. Але траплялося й так, що часом цю витончену натуру, це прекрасне створіння, цей проникливий розум долала низька буденщина – подібно до того, як це буває з старими людьми, що помалу підупадають на силах і втрачають глузд. Коли –справа цілком звична – Атос потрапляв у скруту, все світле, що було в ньому, згасало, і всі його достойності розвіювалися, немов поглинуті темрявою ночі. Напівбог зникав – але й людині майже не лишалося місця. Схиливши голову, ледве повертаючи язиком, Атос довгими годинами дивився згаслими очима то на пляшку і склянку, то на Грімо, який, звикши підкорятися кожному його знаку, читав у безтямному погляд свого хазяїна найменші його бажання й одразу ж їх виконував. Якщо четверо друзів збиралися саме в такий час, Атос за всю розмову прохоплювався одним-двома словами, та й то, сказаними через силу. Натомість він пив за чотирьох; але це зовсім не впливало на нього, хіба що він трохи більше насуплював брови та ставав ще сумнішим, ніж звичайно. Д'Артаньян , що, як ми знаємо, мав допитливий і проникливий розум, не годен був, попри всю свою цікавість, збагнути причин цієї глибокої байдужості, або хоч визначити обставини, що породжували її. Атос ніколи не отримував листів, як ніколи й не робив чогось такого, про що не було б відомо його друзям. Не можна сказати, що в такий смуток його вкидало вино: навпаки, він пив саме для того, щоб побороти журбу, хоч, як ми вже казали, ці ліки тільки додавали Атосові смутку. Не можна було б пояснити його чорну меланхолію й невдалою грою, бо, на відміну від Портоса, який, залежно від повороту обставин. То горлав пісень, то вибухав прокльонами, Атос, виграючи, лишався таким самим спокійним, як і тоді, коли програвав. Розповідали, що якось, сидячи в колі мушкетерів, він виграв за вечір тисячу пістолів, програв їх разом з гаптованою золотом парадною портупеєю, відіграв усе це і понад те виграв ще сто луїдорів. І при цьому його гарні чорні брови ні на мить не насупилися, руки не втратили своєї сніжної білості, а розмова, яка неквапно точилася в той вечір, була весь час спокійною і приємною. Смуток, що затьмарював йому обличчя, аж ніяк не можна було пояснити також впливом змін погоди, як це трапляється з нашими сусідами-англійцями. Його туга збільшувалася саме у найкращу пору року – червень і липень були для Атоса найгіршими місяцями. Останнім часом ніхто не бачив його засмученим, і він тільки знизував плечима, коли з ним говорили про майбутнє; отож, Атосова таємниця була пов’язана з минулим, і це підтверджували непевні чутки, які дійшли свого часу й до д'Артаньяна. Ця таємничість збуджувала тим більшу цікавість, що Атоса навіть у хвилини найсильнішого сп’яніння жодного разу не зрадили ні очі, ні язик, хоч які хитромудрі запитання ставили йому співбесідники. - Лиха година! – міркував уголос д'Артаньян . – Може, бідолашний Атос помер, і помер з моєї вини, бо саме заради мене він погодився взяти участь у цій справі, не цікавлячись ні причиною, ні метою нашої подорожі й не сподіваючись на будь-яку винагороду для себе. - Як по правді, пане, - додав Планше, - то я певен, що ми зобов’язані йому життям. Пригадуєте, він закричав: «Не гай часу, д'Артаньяне! Я у пастці!» А потім, вистреливши з двох пістолетів, відчайдушно кинувся на ворогів зі шпагою. Мені навіть здалося, що їх було там не менше двадцяти злодіяк, чи радше, двадцяти розлючених чортів! Ці слова подвоїли запал д'Артаньяна, і він підострожив коня, який і без того ніс вершника чвалом. Я пропущу, с вашего позволения, разговор д'Артаньяна с трактирщиком и начну со сцены с англичанами.
Treville: Англійці були дуже сердиті: стомившися після довгої дороги, вони помирали від голоду та спраги. - Це насильство! –кричали вони французькою мовою, правда, з помітним іноземним акцентом. – Якийсь зайдиголова не дозволяє чесним людям розпоряджатися своїм власним вином. Ми висадимо двері, а якщо він зовсім розшаленіє, ми вб’ємо його! - Стривайте, панове! – сказав д'Артаньян , витягаючи з-за пояса пістолети. Ви, пробачайте, нікого не вб’єте. - Гаразд, гаразд, - долинув з-за дверей спокійний голос Атоса, - впустіть собі цих злодіяк, і ми ще побачимо, хто кого вб’є. Хоч які безстрашні були англійці. Вони нерішуче перезирнулись. Їм здалося, що в погребі сидить голодний людожер, якесь казкове чудовисько, і ніхто не може безкарно війти до його печери. На якусь мить запала мовчанка. Та потім англійцям стало соромно за свою нерішучість: найбільш нетерплячий з них спустився на п’ять чи шість сходинок вниз і вдарив ногою у двері. Здавалося, таким ударом можна проламати й муровану стіну. - Планше, - сказав д'Артаньян , зводячи курки пістолетів, - я беру на себе того, що нагорі, а ти візьми нижнього. Гей, добродії! Ви хочете битися? Чудово! Нумо битися! - О боже! – глухо пролунав голос Атоса. – Невже я чую голос д'Артаньяна? - Авжеж, - голосно відповів д'Артаньян, - це я, мій друже. - От і чудово! – зауважив Атоса. – Тепер ми покажемо цим заводіякам. Як висаджувати двері! Англійці схопилися за шпаги, але тут же зрозуміли, що опинилися між двох вогнів. Хвилинку вони вагалися, проте, як і вперше, самолюбство перемогло, і від другого удару двері погреба тріснули навпіл. - Відійди, д'Артаньяне, відійди! – вигукнув Атос. – Відійди, бо я зараз стрілятиму! - Панове, - сказав д'Артаньян , якого ніколи не зраджувала здатність тверезо міркувати. – Панове, подумайте про своє становище! Спокійно, Атосе! Панове, ви затіваєте кепську справу і даремно лізете під кулі. Я й мій слуга почастуємо вас трьома пострілами, стільки ж ви дістанете з погреба; крім того, в нас є шпаги, якими, можете бути певні, я і мій друг непогано володіємо. Дайте мені владнати і ваші, і свої справи. Зараз ви матимете своє вино. Обіцяю вам. - Якщо тільки воно тут лишилося, - долинув глузливий голос Атоса. В корчмаря аж мороз поза спиною пішов. - Чому це –якщо тільки воно тут залишилося? – прошепотів він. - Залишилося, хай йому чорт! – сказав д'Артаньян . – Заспокойтеся, удвох вони не могли випити весь погріб. Панове, вкладіть ваші шпаги у піхви. - Гаразд! Але ви теж заткніть пістолети за пояс. - Залюбки. І д'Артаньян перший подав приклад. Потім, обернувшись до Планшет, він знаком наказав йому розрядити мушкет. Якусь мить повагавшись, англійці і собі вклали шпаги у піхви. Д'Артаньян розповів їм історію ув’язнення Атоса. А що вони були справжніми джентльменами, то у всьому звинуватили корчмаря. - Тепер, панове, - сказав д'Артаньян , - ідіть до себе і повірте моєму слову: за десять хвилин вам принесуть усе, чого ви забажаєте. Англійці вклонилися і вийшли. - Нарешті я лишився сам, мій любий Атосе, - гукну д'Артаньян , - і ви можете відчинити мені двері. - Зачекайте хвилинку, - відповів Атос. У погребі зашурхотіли оберемки хмизу й зарипіли колоди: то були бастіони і контрескарпи Атоса, що їх знищував сам обложений. За хвилину двері прочинилися, і в отворі з’явилося бліде обличчя Атоса. Він кинув меткий погляд праворуч і ліворуч. Д'Артаньян підбіг до друга і ніжно обійняв його; та коли він вирішив вивести Атоса з цього вогкого підземелля, то помітив, що той заточується. - Ви поранені? – спитав д'Артаньян. - Ні! Просто я п’яний, як ніколи, тільки й того. Ніколи ще ніхто не прикладав таких зусиль, аби й справді напитись по зав’язку. Гей, хазяїне! Присягаюся богом, мабуть, я вижлуктив не менше ніж півтораста пляшок. - Згляньтеся! – вигукнув корчмар. –Коли ще й слуга випив хоча б половину того, що випив його пан, я пропав. - Грімо надто добре вихований, він не дозволить собі пити те саме вино, що й я. Він пив тільки з барила. Правда, я не певен, що він не забув вставити чіп. Чуєте? Там щось цебенить!... Д'Артаньян зареготав так голосно, що корчмаря наче жаром обсипало. Опять-таки пропускаем сцену разборки с трактирщиком, котрому Атос потом снился в кошмарах, и переходим к самому вкусному.
Treville: - А тепер, - сказав Атос, - поки нам принесуть вина, повідай мені, д'Артаньяне, що з нашими друзями. Д'Артаньян розповів, як він застав Портоса у ліжку з вивихнутим коліном, а Арамиса – за столом у товаристві двох богословів. Тільки-но він скінчив свою оповідь, як до кімнаті зайшов хазяїн з пляшками й окостом, що, надвоє щастя, корчмар зберігав у іншому місці. - Чудово, мовив Атос, наливаючи собі й д'Артаньянові вина, - але ви розповіли мені тільки про Портоса й Арамиса. А що сталося з вами, мій друже? Чомусь ви дуже смутні. - На жаль, так, - відповів д'Артаньян . – І це тому, що я – найнещадніший серед усіх нас. - Ти нещасний, д'Артаньяне? – вигукнув Атос. – Що ж сталося? Розкажи мені. - Потім, - відповів д'Артаньян. - Потім! Але чому потім? Ти гадаєш, що я п’яний, д'Артаньяне? Затям назавжди: ніколи моя голова не буває такою ясною, як після пляшки вина. Ну, то розказуй, я уважно слухаю. Д'Артаньян розповів історію, що трапилася з пані Бонасьє. Вислухавши його, Атос спокійно сказав: - Це дрібниці, звичайнісінькі дрібниці. «Дрібниці» було його улюблене слівце. - Вам усе дрібниці, мій любий Атосе! – відповів д'Артаньян . – В устах людини, яка ніколи не кохала, це слово здається мені непереконливим. Згаслі очі Атоса раптом спалахнули; та за мить вони знову стали каламутними і тьмяними. - Авжеж, - мовив він так само спокійно, - я не кохав ніколи. - Тож у вас кам'яне серце, - сказав д'Артаньян , - ви маєте зрозуміти, що помиляетесь, так суворо ставлячись до нас, людей з ніжним серцем. - Ніжне серце – розбите серце, - зауважив Атос. - Що ви хочете цим сказати? - Я хочу сказати, що кохання – це лотерея, в якій тому, хто виграв, дістається смерть! Повірте мені любий мій д'Артаньяне, вам дуже пощастило, що ви програли. І коли дозволите дати вам пораду, то от вона – програвайте завжди. - Мені здавалося, що вона так мене кохає! - Це вам тільки здавалося. - О ні, вона й справді кохала мене. - Хлопче! Немає на світі чоловіка, котрий не вірив би, як і ви, що його кохана кохає його. Так само – немає людей, яких їхні коханки не дурили б. - Окрім вас, Атосе! Адже у вас ніколи не було коханки. - Авжеж, - сказав Атос, хвилинку помовчавши, - у мене ніколи не було коханки. Вип’ємо! - Але коли так, філософе, - вигукнув д'Артаньян , -навчіть мене, підтримайте мене; мені як ніколи потрібні зараз поради і співчуття. - Співчуття? В чому? - В моєму нещасті. - Ваше нещастя – сміхота, - відповів Атос, знизуючи плечима. – Хотів би я знати, що б ви сказали, коли б я розповів вам одну любовну історію. - Що сталася з вами? - Або з одним із моїх друзів, байдуже! - Розкажіть, Атосе, розкажіть. - Вип’ємо, так буде краще. - Пийте і розповідайте. - Справді – це можна робити водночас, - сказав Атос, вихилив свою склянку і знов її налив. - Я слухаю, - сказав д'Артаньян. Атос замислився; що довше він мовчав, то дужче блід. Він був у тій стадії сп’яніння, коли звичайний п’яничка падає й засинає. Але Атос тільки марив наяву. В цьому сомнамбулізмі сп’яніння було щось моторошне. - Ви неодмінно цього хочете? – спитав Атос. - Дуже прошу вас, - відповів д'Артаньян . - Гаразд, хай буде по-вашому. Один з моїх друзів, слухайте уважно – один з моїх друзів, а не я, - сказав Атос, похмуро всміхаючись, один граф, родом з тієї ж провінції, що й я, тобто з Беррі, знатний, як Дандоло або Монморансі, закохався, коли йому було двадцять п’ять років, у шістнадцятирічну дівчину, чарівну, як саме кохання. Крізь властиву її вікові наївність просвічував кипучий розум –не жіночий розум, розум поета; вона не просто подобалася – вона чарувала. Жила вона в маленькому містечку разом із братом, парафіяльним священиком. Обоє вони були не з цих країв; ніхто не знав, звідки вони приїхали, але завдяки надзвичайній красі дівчини та високому благочестю її брата нікому й на думку не спадало розпитувати їх про це. А втім, усе свідчило, що вони були хорошого роду. Мій друг, знатний вельможа, міг би легко звести її або взяти силою – він був повновладним господарем у тому краї; та й хто став би оступатися за чужих, нікому не відомих людей? На жаль, він був чесною людиною. Він одружився з нею. Дурень, віслюк, бовдур! - Чому? Адже він кохав її! – спитав д'Артаньян. - Почекайте трохи, - сказав Атос. – Він одвіз її до свого замку й зробив з неї першу даму в усій провінції. Треба віддати їй належне – вона чудово грала свою роль. - І що далі? – перебив д'Артаньян. - Що далі! Якось, коли вона разом з своїм чоловіком була на полюванні, - Атос говорив тихо, але дуже збуджено, - графиня впала з коня й знепритомніла. Граф кинувся їй на допомогу. Комір її сукні був надто тісний і заважав дихати. Граф розпоров його кинджалом і ненароком оголив плече. Вгадайте, д'Артаньяне, що було в неї на плечі? – спитав Атос, голосно зареготавши. - Звідки мені знати? – відповів д'Артаньян . - Квітка лілії, - сказав Атос. – Вона була затаврована. І Атос водно дух вихилив склянку вина. - Який жах! - вигукнув д'Артаньян . – Не може бути! - Я кажу правду. Ангел виявився чортом, мій любий. Доброчесна дівчина була злодійкою. - Що ж зробив граф? - Граф був повновладним господарем на своїй землі, він мав право карати на смерть і милувати своїх підданців. Він зірвав з графині одежу, зв’язав їй руки й повісив її на гіллі дерева. - О небо, Атосе! Це з душогубство! – вигукнув д'Артаньян . - Усього лише вбивство, не більше, - сказав Атос, блідий, як смерть. Але що це? Здається, в мене немає більше вина. Схопивши останню пляшку за шийку, Атос підніс її до губів і спорожнив одним ковтком, наче то була звичайнісінька склянка. Потім він схилив голову на руки. Д'Артаньян , переляканий, стояв над ним. - Це назавжди вилікувало мене від охоти мати справу з вродливими, поетичними й чарівними жінками, - трохи згодом сказав Атос, ви простуючись і, певно, не збираючись доводити до кінця розповідь про графа. – Боронь боже й вас од такої спокуси. Вип’ємо! - То вона померла? – пробурмотів д'Артаньян . - Так, тисяча чортів! Давайте вашу склянку!.. Шинки, блазню! – гукнув Атос до корчмаря. – Ми не можемо так пити. - А брат? – боязко спита д'Артаньян . - Брат? – повторив Атос. - Так, священик. - А-а! Я хотів, щоб його теж повісили; але він випередив мене і встиг втекти з своєї парафії. - І ви дізналися потім, хто був цей негідник? - Мабуть, перший коханець і співучасник цієї красуні, пройдисвіт, який, либонь, і священиком прикинувся, аби тільки одружити свою коханку та влаштувати її долю. Сподіваюсь, що його вже четвертували. - Боже мій,боже мій! – вигукнув д'Артаньян , вражений страшною розповіддю. - Пригощайтеся шинкою, д'Артаньяне, вона чудова, - сказав Атос, одрізаючи шматок і кладучи його на тарілку юнака. – А й справді шкода, що в погребі не було хоч би чотирьох тиках окостів! Я б випив на п’ятдесят пляшок більше. Д'Артаньян більше не міг далі підтримувати цієї розмови; голова йшла йому обертом. Він упав голову на руки і вдав, ніби заснув. - Розучилася пити молодь, - сказав Атос, з жалем дивлячись на свого друга. – А цей же ще з кращих!...
Treville: Мои комменты «тінь непомітності, якою він доброхіть себе оточив» - доброхіть – значит добровольно. Это совпадает с новым переводом. В старом было «тень, в которой он обычно держался» «завжди намагався бути ненав’язливим і непомітним» - вот это интересно. Перевожу буквально: «ненавязчивым и незаметным». Для сравнения: в старом переводе «незаметным и незначительным», в новом – «всегда скрытном и скромном» . Согласитесь, что все это разные вещи. Интересно, как в оригинале? «Мені навіть здалося, що їх було там не менше двадцяти злодіяк, чи радше, двадцяти розлючених чортів!» - эти слова Планше говорит о противниках Атоса. В русском переводе же Планше сравнивает с двадцатью чертями самого Атоса. «вони знову стали каламутними і тьмяними.» - то есть мутными и тусклыми. Мне кажется, что это звучит лучше, чем в русском переводе (тусклыми и туманными) – больше соответствует истине. «Дурень, віслюк, бовдур!» - )) Dumpkopf! Rotznaze! Дурак, сопляк, - автоматически перевел Каммерер ))) Массаракш, само вспомнилось. Так вот, это будет «дурак, осел, идиот». Ближе к старому переводу, как мне кажется. «- О небо, Атосе! Це з душогубство! - Усього лише вбивство, не більше» - между понятиями «душогубство» и «вбивство» в украинском языке есть разница, которая в русском уже утеряна, эти слова стали синонимами. Атос , говоря, что это всего лишь убийство, намекает на то, что душу ее погубить было нельзя за неимением таковой. «перший коханець і співучасник цієї красуні, пройдисвіт»- пройдисвіт значит проходимец. В русском переводе иначе: Атос говорит «достойный человек», в новом переводе «порядочный человек». Почему, интересно, такая разница? «Розучилася пити молодь» - коронная фраза звучит так же, а жаль – в новом переводе мне нравится больше, «не та пошла молодежь» - рулит!
LS: Treville! Спасибо большое!!!!! А нельзя ли еще и кусочек первой главы выложить? С самого начала и до описания мерина?
Treville: Можно безусловно. Рада, что вам понравилось. Вы мне вот что скажите, россияне и не только, вы украинские буквы видите? А то часто с этим бывают проблемы.
Antoinette: Treville пишет: Вы мне вот что скажите, россияне и не только, вы украинские буквы видите? А то часто с этим бывают проблемы. Я нормально вижу все украинские буквы, не знаю, как другие.
Antoinette: "Королева Марго" в шведском переводе. Название книги по-шведски — "Drottning Margot". Выкладываю несколько страниц из первой главы "Латынь герцога де Гиза".
Scally: Treville Спасибо! Очень интересно! Присоединяюсь к просьбе LS. :-)
LS: Весь украинский текст отображается нормально.
Pauline: Treville Ой, спасибо за такую прелесть! Рулезз!!!
Antoinette: Scally пишет: Эх, знать бы как это рондо в оригинале точно звучит! Может, кто может дословно перевести? Я вспомнила, что у нас Pauline знает французский, и предложила ей перевести рондо. Вот сделанный ею дословный перевод. Вы, что оплакиваете прошлое, полное очарования И что влачите несчастливые дни, Все ваши несчастья закончатся, Когда лишь Богу вы отдадите (подарите) ваши слезы. Вы, что плачете.
Treville: Продолжаем знакомиться, господа, с моим родным языком на примере любимого романа. Вашему вниманию предлагаю начало первой главы. ТРИ ПОДАРУНКИ ПАНА Д’АРТАНЬЯНА – БАТЬКА У перший понеділок квітня місяця 1625 року все містечко Менг, де народився автор «Романа про троянду», було охоплене таким хвилюванням, наче туди прийшли гугеноти, щоб влаштувати з нього другу Ла-Рошель. Дехто з городян, угледівши жінок, що бігли по Головній вулиці, і почувши зойки дітей біля порогів будинків, квапливо надівали обладунки й, захопивши для хоробрості мушкет або сокиру, поспішали до корчми «Вільний мірошник», навпроти якої збирався щораз більший натовп гомінливий і цікавих людей. За тих часів, коли майже не минало дня, аби якесь місто не відзначило в своєму літописі схожу подію, такий переполох був справою звичайною. То вельможі воювали між собою; то король ворогував з кардиналом; то іспанці йшли війною на короля. Крім цих воєн – прихованих чи явних, таємних чи відкритих, - були ще наскоки жебраків і злодіїв, гугенотів і грабіжників, вовкулаків і слуг, які ворогували з усім світом. Городяни безперестанку озброювалися проти злодіїв, проти волоцюг і проти слуг, нерідко – проти вельмож і гугенотів, іноді – проти короля, і тільки проти кардинала та іспанців – ніколи. Отож згаданого першого понеділка квітня місяця 1625 року жителі Менга, почувши шум і не побачивши ні червоно-жовтих прапорців, ні слуг у лівреях Рішельє, кинулися, за давньою звичкою, до корчми «Вільний мірошник». Прибігши туди, кожен міг довідатися про причину переполоху. Юнак…А втім, намалюємо кількома штрихами його портрет. Уявіть собі Дон Кіхота вісімнадцяти років, Дон Кіхота без панцера, кольчуги і наколінників, Дон Кіхота у вовняному камзолі, синій колір якого набрав непевного – середнього між кольором винного осаду й небесної блакиті – відтінку. Обличчя - видовжене й засмагле; гострі вилиці – ознака хитрості; надмірно розвинені м’язи на щелепах – прикмета, за якою відразу і безпомилково можна впізнати гасконця, навіть коли він без берета – а наш юнак мав на голові берет, ще й з поганеньким пером. Очі в молодика були розумні й відверті; ніс з горбинкою, тонкий і гарно окреслений. На зріст він був надто високий для юнака і надто малий для дорослого чоловіка, тож недосвідчена людина могла б сказати, що це фермерський синок подався в мандри, якби на ньому не було почепленої на шкіряній перев’язі через плече довгої шпаги, що била його по ногах, коли він ходив, і стукала по кошлатій шерсті коня, коли він сидів верхи. Бо наш юнак їхав на коні, і цей кінь був такий незвичайний, що мимоволі привертав до себе увагу. То була беарнська верхова конячина віком років дванадцяти, а то й чотирнадцяти, жовтої масті, з облізлим хвостом і рубцям на бабках. Вона, - дарма що чвалала, понуривши голову нижче колін, та, що вершникові марно було натягувати вудила, - ще вільно долала вісім л’є за день. На нещастя, ці добрі якості шкапини були так приховані за її химерною мастю та дивною ходою, що на ті часи, коли всяк добре знався на конях, поява її у Менгу, куди вона ступила чверть години тому через Божансійські ворота, викликала справжню сенсацію, яка кинула тінь і на вершника.
Treville: Комментарии. «вовкулаків» - вообще это значит «оборотней», но я думаю, что переводчик просто использовал одно из старинных значений этого слова – «разбойников». Но как звучит! «синій колір якого набрав непевного – середнього між кольором винного осаду й небесної блакиті – відтінку» - мне лично сравнение с цветом винного осадка нравится больше. В русских переводах: «средним между рыжим и небесно - голубым» в старом переводе и «невыразимый оттенок зеленоватого с небесно-голубым». «Очі в молодика були розумні й відверті» - то есть умные и открытые, искренние. Во как. Для сравнения: «взгляд открытый и умный» в старом переводе и «глаза у него были большие и умные» в новом. «Бо наш юнак їхав на коні, і цей кінь був такий незвичайний, що мимоволі привертав до себе увагу.» - к сожалению, переводчику не удалось передать игру слов, которая есть в этой фразе. В русских переводах она есть: «столь замечательный, что был всеми замечен» в старом переводе и «столь замечательная, что не заметить ее было невозможно» в новом. Я бы перевела бы, возможно, так: «кінь настільки помітний, що важко не помітити». Ну, всякий мнит себя стратегом, видя бой со стороны. ;-)))
LS: Treville пишет: «вовкулаків» - вообще это значит «оборотней», но я думаю, что переводчик просто использовал одно из старинных значений этого слова – «разбойников». Но как звучит! Как "волколак" в Муравьевском переводе "Властелина колец". Спасибо, Treville! Особенно мне понравилось бернська верхова конячина ... чвалала, понуривши голову нижче колін
Treville: О, пардон, опечаталась. Конечно же - "беарнська" Уже исправила. А как вам "шкапина"? Меня всегда именно это слово веселило :-))))
LS: Treville пишет: А как вам "шкапина"? Дивно! Но особенно милым мне показался берет, ще й з поганеньким пером Помнится, деликатная Вальдман назвала это украшение "подобием пера"
Диана де Монсоро: А есть ли у кого-нибуть ГМ или Королева Марго на французском?
Treville: А теперь – самое вкусное. Выборочный опрос мушкетероманского населения показывает, что первой по любимости идет Сами-знаете-какая-глава (что и неудивительно, учитывая, что процентов 80% из нас – атосоманы, а некоторые вообще атосоманьяки). Но зато второй в рейтинге, я уверена, идет блестящий образчик дюмовского юмора – глава «Обед у прокурора»! *старый капитан предается воспоминаниям* Помню, читала я эту главу в пионерлагере, и мушкетернула тогда всю свою палату числом в 6 человек, до этого Сан Саныча в руки не бравших! ОБІД У ПРОКУРОРА Тим часом дуель, в якій Портос зіграв таку блискучу роль, аж ніяк не примусила його забути про обід у дружини прокурора. Наступного дня, десь о першій годині, Мушкетон востаннє торкнувся щіткою вбрання свого хазяїна, і сяючий Портом попростував на Ведмежу вулицю ходою людини, якій у всьому щастить. Його серце тьохкало, але не так, як у закоханого, повного юнацького запалу д'Артаньяна. Ні, його запалювало інше, біль приземлене почуття: він мав переступити нарешті той таємничий поріг і зійти тими самим сходами, якими піднімалися вгору потерті й потьмянілі екю метра Кокнара. Він мав нарешті увіч побачити ту заповітну скриню, яку не раз бачив у мріях; ту саму довгу та глибоку, пригвинчену до підлоги скриню, про яку він стільки наслухався від дружини прокурора і яку тепер мали відчинити перед його захопленим поглядом її руки, вже, щоправда, доволі худі і зморщені, але все ще досить граційні. Крім того, він – людина, що все життя тинялася по світу, людина без великих коштів і без родичів, солдат, що звик до заїджих дворів і шинків, до таверн і трактирів, хоч у ласун, але змушений їсти все, що трапиться, - він тепер мав нарешті покуштувати смачних домашніх страв у затишку гарно вмебльованої їдальні, відчути на собі вплив лагідних турбот господині, до яких чоловіка вабить тим більше, чим гірше йому доводиться в житті, як кажуть старі солдати – рубаки. Приходити щодня на родинний обід, назвавшися двоюрідним братом, розгладжувати своїми дотепами блідий, поораний зморшками лоб старого прокурора, скубти потроху молодих писарчуків, навчаючи їх грати у бассет, гальбік або ландскнехт, щоб після годинного навчання вигравати в них гроші, зібрані за місяць – усе це нестримно вабило Портоса. Правда, мушкетерові пригадувалися погані чутки, що вже у ті часи ходили про прокурорів і пережили їх самих – про їхню скнарість і дріб’язковість. Та коли не зважати на деякі ознаки ощадливості, що їх Портос вважав цілком доречними, дружина прокурора була досить щедра до нього – зрозуміло, як на дружину прокурора. Отож Портос сподівався побачити розкішний дім і поласувати розкішним обідом. Однак вже біля дверей мушкетера охопили сумніви – підходи до помешкання були аж надто непривабливі: смердючий і брудний коридор, напівтемні сходи із заґратованим вікном, крізь яке ледве пробивалося світло з сусіднього подвір’я. на другому поверсі – низькі, ковані залізом двері з такими ж головками цвяхів, як на воротах в’язниці Гран-Шатле. Портос постукав; довготелесий блідий писар з кучмою волосся, що звисало йому на очі, відчинив двері і вклонився з виглядом людини, яку привчили вважати кремезну статуру за ознаку сили, військовий мундир – за ознаку високого становища й рум’яне обличчя – за ознаку забезпеченого та безтурботного життя. Другий писар, трохи нижчий на зріст, визирнув з-за спини першого, третій, трохи вищий – слідом за другим, і, нарешті, миршавий писарчук років дванадцяти виткнувся слідом за третім. Аж три з половиною писаря! На ті часи це свідчило про неабияке процвітання контори. Хоч мушкетер і мав прийти о першій годині, дружина прокурора чекала на нього вже с полудня, сподіваючись, що коли не серце, то хоч би шлунок її милого приведуть його раніше. Отож пані Кок нар вийшла з кімнати майже в ту саму мить, коли її гість проминув вхідні двері, і поява шановної господині вивела нашого мушкетера з великої скрути. Писарі втупилися в нього, і, не знаючи до пуття, що сказати ці висхідній і низхідній гаммі, Портос стояв, проковтнувши язика. - Це мій двоюрідний брат! – вигукнула дружина прокурора. – Заходьте ж, заходьте, пане Портосе! Ім’я «Портос» справило на писарів відповідне враження, і вони засміялися. Але мушкетер обернувся до них, і їхні обличчя знову споважніли. Щоб потрапити до кабінету прокурора, треба було з передпокою, де зараз стояли писарі, пройти через контору, де їм належало сидіти. Контора являла собою брудну, захаращену паперами кімнату. Вийшовши з неї і лишивши кухню праворуч, гість і господиня вступили у приймальню. Всі ці кімнати, що сполучалися між собою, зовсім не сподобалися Портосові. Крізь прочинені дверні чути було кожне слово; крім того, мимохідь глянувши метким і досвідченим оком у кухню, мушкетер переконався – на сором дружині прокурора і на свій превеликий жаль – що там не палало полум’я й не метушилися кухарі, як завжди буває перед смачним обідом у цьому олтарі обжерливості. Прокурора, певно, попередили про візит, бо він анітрохи не здивувався, коли Портос невимушено підійшов до нього і ввічливо привітався. - Ми, здається, родичі, пане Портосе? – спитав прокурор і, спираючись на бильця плетеного крісла, в якому сидів, трохи підвівся. Одягнений у широчезний чорний камзол, що висів на ньому, мов на кілку, цей дідуган був сухий і зелений. Його сірі очиці блищали , мов два карбункули, здавалося, тільки в них та ще хіба у надто рухливому роті жевріло життя. На нещастя, ноги вже вгиналися під цим лантухом з кістками; відтоді, як півроку тому він зовсім заслаб, шановний прокурор, по суті, став рабом своєї дружини. Що вдієш – двоюрідного брата він сприйняв як спокуту за свої гріхи. Якби метр Кок нар був здоровий, він ніколи не визнав би пана Портоса за свого родича. - Так, добродію, ми й справді родичі, - не вагаючись відповів Портос, який ніколи, власне, й не сподівався на особливу прихильність прокурора. - І, здається, з жіночого боку? – хитрувато спитав метр Кок нар. Портос не зрозумів натяку й тільки посміхнувся в пишні вуса, подумавши, що прокурор – досить наївний чоловік. Пані Кок нар, добре знаючи, що наївний прокурор – явище дуже рідкісне, ніякого всміхнулася і зашарілася. Відколи прийшов Портос, метр Кокнар неспокійно позирав на велику шафу, що стояла, навпроти його дубової конторки. Портос зрозумів: оце і є заповітна скриня, хоч вона і не схожа на неї. Він подумки привітав себе з тим, що дійсність виявилася аж на шість футів вище за мрію. Не заглиблюючись більше у генеалогічні дослідження, метр Кок нар перевів неспокійний погляд на Портоса й сказав: - Сподіваюсь, що перш ніж вирушати в похід, наш пан родич зробить ласку й пообідає з нами. Чи не так, пані Кокнар? Тепер удар влучив просто у шлунок, і Портос не міг не відчути його. Схоже, цей самий удар відчула і пані Кокнар, бо відповіла: - Мій двоюрідний брат більше не прийде, якщо йому в нас не сподобається; проте якщо сподобається, то ми будемо просити його навідувати нас якнайчастіше, хоч пан Портос пробуде в Парижі недовго і не зможе обідати в нас щодня. - О мої ноги, мох бідні ніженьки, де ви? – пробурмотів метр Кокнар, силкуючись усміхнутися. Допомога, яка наспіла саме у ту мить, коли гастрономічним сподіванням Портоса починала загрожувати небезпека, викликала в нього почуття глибокої вдячності до дружини прокурора.
Treville: Невдовзі настав час обідати. Всі перейшли до їдальні, великої темної кімнати навпроти кухні. Писарі, які, здавалося, почули в оселі незвичайні запахи, з військовою точністю з’явилися до їдальні з табуретками в руках і стали напоготові. Їхні щелепи заздалегідь ворушилися, що свідчило про рішучість їхніх намірів. «Хай вам біс! - подумав Портоса, дивлячись на три голодні обличчя, бо менший з писарчуків, ясна річ, не був удостоєний честі обідати за панським столом. – Хай йому біс! На місці кузена я не тримав би в себе таких ненажер. Вони схожі на потерпілих корабельну катастрофу, які не їли принайми півтора місяці». З’явився метр Кокнар, якого везла в кріслі пані Кокнар, і Портос допоміг їй підкотити чоловіка до столу. Щойно прокурор опинився в їдальні, його ніздрі й щелепи заворушилися точнісінько так, як у писарів. - Ого-го! – сказав він. – Як смачно пахне суп! «Що вони винюхали в тому супі?» - подумав Портос, глянувши на поданий у великій мисці пісний бульйон, на блідій поверхні якого плавало, немов острівці архіпелагу серед безмежного моря, кілька грінок. Пані Кок нар усміхнулася, і всі поквапилися за її сигналом сісти на свої місця. Насамперед суп було подано метрові Кокнару, далі - Портосові. Потім пані Кок нар налила собі тарілку й розділила самі тільки грінки без бульйону між зголоднілими писарчуками. В цю мить двері до їдальні з рипінням прочинилися, й Портос угледів за стулками найменшого писарчука, який, не маючи змоги бенкетувати разом з усіма, їв свою скибку хліба, присмачуючи її запахами, які линули і з кухні, і з їдальні. Після супу служниця принесла варену курку – розкішну страву, побачивши яку, вся мало не осліпли. - О, видно, що ви любите своїх родичів, пані Кок нар! – сказав прокурор з майже трагічною посмішкою. – Немає сумніву –всім цим ми завдячуємо тільки вашому братові. Бідолашна курка була така худа й вкрита такою товстою їжакуватою шкірою, що її неможливо було пробити ніякими кістками. Мабуть, господиня добряче попошукала, перш ніж знайшла курку на сідалі, куди вона забилася, щоб спокійнісінько померти від старості. «Хай йому чорт! – подумав Портос. – Це й справді прикро; я поважаю старість, тільки не в вареному і не в смаженому вигляді». І він почав роздивлятися навколо, щоб переконатися, чи всі такої ж самої думки. Де там! Мушкетер побачив самі тільки гарячково збуджені очі, які наперед пожирали цю чарівну курку, що викликала в нього таку зневагу. Пані Кокнар присунула таріль до себе, відрізала дві великі почорнілі лапки й поклала їх своєму чоловікові; потів відрізала шийку й разом з головою поклала її на свою тарілку. Портосові вона поклала крильце і віддала курку служниці майже цілою, а та прибрала її зі столу раніше, ніж мушкетер устиг спостерегти, як мінилися обличчя усіх, хто сидів за столом – від палкої надії до смиренної покори. Тим часом на столі з’явилася величезна таріль з бобами, на якій лежало ще й кілька баранячих маслаків; з першого погляду могло здатися, що на них є м’ясо. Але писарі не далися на облуду, і похмурий вираз на їхніх обличчях змінився виразом покірливості долі. Пані Кокнар поділила між ними цю страву з поміркованістю ощадливої господині. Дійшла черга до вина. Метр Кокнар налив з невеличкої фаянсової карафки по третині склянки кожному з писарів, майже стільки ж націдив собі – і карафка образу перейшла до Портоса та пані Кокнар. Писарі долили склянки водою, потім, випивши по півсклянки, знову долили їх, і так до кінця обідку, коли вони вже пили напій, який замість кольору рубіну став нагадувати колір димчастого топазу. Збентежений Портос з’їв куряче крильце і здригнувся, відчувши, що коліно дружини прокурора торкнулося під столом його коліна. Він теж випив півсклянки вина, до якого тут ставилися з такою ощадливістю, і в якому він упізнав той поганющий монрейльський напій, що викликав огиду в людей, які бодай трохи зналися на винах. Метр Кокнар , глянувши, як мушкетер ковтає нерозбавлене вино, важко зітхнув. - Чи не покуштуєте ви цих бобів, кузене Портосе? – спитала пані Кокнар тоном, що ясно свідчив: «Краще не їжте їх». - Чорти мене б взяли, коли б я хоч доторкнувся до цих бобів! – пробубонів Портос собі під ніс. І голосно додав: - Дякую, кузино, я вже ситий. Запанувала мовчанка: Портос не знав, що робити далі. Прокурор кілька разів повторив: - Ах, пані Кокнар, дякую вам, ви влаштували нам справжнісінький бенкет; Боже, як я наївся! Метр Кокнар з’їв тарілку супу, дві чорні лапки та баранячу кістку – єдину, на якій було хоч трохи м’яса. Портос подумав, що з нього кепкують, і почав вже підкручувати вуса й супити брови; але коліно пані Кокнар нечутно порадило йому заспокоїтись. Ця мовчанка і зникнення зі столу усіх страв, зовсім незрозумілі для Портоса, були сповнені грузного змісту для писарів. Підкоряючись поглядові прокурора й посмішці пані Кокнар, вони повільно підвелися з-за столу, ще повільніше склали серветки, вклонилися й пішли з їдальні. - Йдіть, молоді люди, йдіть: після обіду корисно працювати, - поважно сказав прокурор. Коли писарі зникли за дверима, пані Кокнар підвелася з-за столу і дістала з буфета кусень сиру, вазочку з айвовим варенням та мигдальний пиріг з медом, який вона власноручно спекла з такої нагоди. Побачивши стільки страв, метр Кокнар насупився. Портос прикусив губу, зрозумівши, що лишився без обіду. Він глянув, чи стоїть ще на столі таріль з бобами, але вона вже зникла. - Оце бенкет! Справжній бенкет! – вигукнув метр Кокнар, засовавшись у кріслі. – Epulae epularum. Лукулл обідає в Лукулла. Портос глянув на карафку, яка стояла біля нього, сподіваючись, що дообідає вином, хлібом і сиром; але вина не лишилося, карафка стояла порожня. Пан і пані Кокнар вдали, що не помічають цього. «Ну що ж, - подумав Портос, - принайми надалі знатиму, що й чого». Він покуштував ложечку варення й зав’яз зубами в глевкому тісті пані Кокнар. «Отже, - сказав він собі, - жертву принесено. О, коли б я тільки не мав надії зазирнути разом з пані Кокнар до шафи її чоловіка!» Після такого розкішного обіду метр Кокнар захотів поспати. Портос сподівався, що прокурор переспить тут же, у їдальні. Проте клятий хазяїн зажадав, щоб його відвезли назад до кабінету, й наполягав, голосячи, доти, аж доки опинився біля своєї шафи, та ще й, про всяк випадок, поставив на неї ноги. Дружина прокурора відвела Портоса до сусідньої кімнати й почала наводити мости для примирення. - Дякую, - відповів Портос, - але я не люблю нікого обтяжувати своєю присутністю; крім того, мені треба клопотатися про спорядження. - Авжеж, - жалібно зітхнула дружина прокурора. - Ще й це нещасне спорядження… - На жаль, так, - мовив Портос, - саме спорядження. - Що ж являє собою ваше спорядження, пане Портосе? - О, чого тільки там нема! – вигукнув Портос. – Як вам відомо, мушкетери – це найдобірніше військо, тож їм потрібно безліч таких речей, які зовсім ні до чого ні гвардійцям, ні швейцарцям. - Яких же саме? Розкажіть докладніше. - Тут може йтися… - почав Портос, який волів сперечатися за ціле, а не про його частки. Дружина прокурора з жахом чекала продовження фрази. - Про скільки? – спитала вона. – Сподіваюсь. Не більше, ніж… Вона замовкла, їй забракло слів. - О ні, - відказав Портос, - не більше, ніж про дві з половиною тисячі ліврів. Сподіваюсь навіть, що за певної економії я вкладуся в дві тисячі ліврів. - Дві тисячі ліврів! Боже мій! – вигукнула дружина прокурора. – Але ж це ціле багатство! Портос гордо випростався, і пані Кокнар зрозуміло його. - Я питаю про деталі через те, - пояснила вона, що, маючи чимало родичів і клієнтів з-поміж комерсантів, майже певна: можна придбати потрібні вам речі вдвічі дешевше, ніж якби ви купували їх самі. - А-а! – мовив Портос. – Он ви про що! - Аякже, любий пане Портосе! Тож, передусім, вам потрібен кінь? - Авжеж, кінь. - Чудово! В мене є саме те, що вам потрібно. - Он як! – зраділо вигукнув Портос. –отже, з конем справу владнано; але мені потрібна ще повна амуніція для коня, яка складається з таких речей, що їх може купити тільки сам мушкетер. Вона коштуватиме не більше трьохсот ліврів. - Трьохсот ліврів! Що ж, хай буде триста ліврів, - сказала дружина прокурора, зітхаючи. Портос всміхнувся: ми добре пам’ятаємо, що в нього було вже сідло, подароване герцогом Бекінгемом, тож ці триста ліврів він просто збирався покласти нишком до своєї кишені. - До того ж, - вів далі мушкетер, - треба буде ще купити коня для слуги та валізу для мене; що ж до зброї, то вам нічого про неї турбуватись: вона в мене є. - Коня для слуги? – нерішуче повторила дружина прокурора. – Знаєте, мій друже, це вже занадто розкішно. - Он як, добродійко? – згорда мовив Портос. – може, ви вважаєте мене жебраком? - Та ні! Я тільки хотіла сказати, що гарний мул часто не гірший за коня. І мені здається, що коли придбати для Мушкетона гарного мула… - Хай буде гарний мул, - погодився Портос. –Ви маєте слушність, я сам бачив знатних іспанських вельмож, у яких весь почет їздив на мулах. Але тоді, як ви самі розумієте, пані Кокнар, мул має бути з китицями й бубонцями. - О, звичайно! – відповіла дружина прокурора. - Лишається валіза, - вів далі Портос. - Хай це вас не хвилює! – вигукнула пані Кокнар. - Мій чоловік має п’ять чи шість валіз, можете вибрати собі найкращу. Одну з них він завжди брав з собою у подорожі, бо вона така велика, що туди можна упхати все, що завгодно. - То ця валіза порожня? – простодушно спитав Портос. - Звичайно, порожня, - так само простодушно відповіла дружина прокурора. - Але ж валіза, потрібна мені, мусить бути повна, моя люба! - вигукнув Портос. Пані Кокнар знову важко зітхнула. Мольєр ще не написав тоді свого «Скупого». Отже, пані Кокнар виявилася попередницею Гар пагона. Кінець кінцем було домовлено і про решту спорядження. Дружина прокурора пообіцяла дати вісімсот ліврів грішми й придбати коня та мула, які мали б честь нести на собі Портоса і мушкетона до слави. Приставши на ці умови, Портос попрощався з пані Кокнар. Вона, правда, хотіла була затримати його ніжним поглядом; але Портос послався на службові справи, і дружині прокурора довелося поступитися ним перед королем. Мушкетер повернувся додому голодний і в дуже поганому настрої.
Treville: Комменты: «мав нарешті покуштувати смачних домашніх страв у затишку гарно вмебльованої їдальні» - сравните с русским «узнать вкус обедов в домашней обстановке» - по-украински мечта Портоса о домашнем уюте описана более развернуто, с подробностями, чисто по- дюмовски (я имею в виду соционический тип) Думаю, что это ближе к оригиналу. «вклонився з виглядом людини, яку привчили вважати кремезну статуру за ознаку сили, військовий мундир – за ознаку високого становища й рум’яне обличчя – за ознаку забезпеченого та безтурботного життя» - перевожу буквально: поклонился с видом человека, которого ПРИУЧИЛИ считать мощное телосложение признаком силы..и т.д. В русском переводе не так: «поклонился с видом, который ясно говорил, что этот человек ПРИВЫК уважать высокий рост, изобличающий силу…» «Що вдієш – двоюрідного брата він сприйняв як спокуту за свої гріхи» - в русском переводе «кузен был принят безропотно, и только» Мне кажется, назвать Портоса «наказанием за грехи» и смешнее, и точнее. «Хай вам біс!» - и все прочие ругательства в украинском варианте звучат не в пример смачно. «Чорт забирай!», «Йди до дідька!», «До бісової матері!» и т.д. «Що вони винюхали в тому супі?» - мне кажется, что эта фраза лучше звучит, чем «Что необыкновенного, черт возьми, находят они все в этом супе?», потому что рифмуется с восклицанием прокурора «Як смачно пахне суп!» «налив з невеличкої фаянсової карафки» - карафка – это графин. То-то меня всегда удивляло. Почему бутылка фаянсовая. «Epulae epularum» - вам интересно, что это означает? «Пир пиров»
LS: Спасибо! Смакую, как самое изысканное лакомство!
Treville: Какие будут еще заказы? (если будут)
Scally: Treville О! А можно "Диссертацию Арамиса"? )
Scally: - Чорти мене б взяли, коли б я хоч доторкнувся до цих бобів! – пробубонів Портос собі під ніс. В самую точку!
Юлёк (из клуба): Treville Диссертацию. :))) А за обед - дякую!!! :)))
M-lle Dantes: В книжном магазине нашла ТМ по-английски. Книжонка шшуплая, формат карманный, дАрт на картинках курносый... а начало меня угробило наповал: "Во всём была виновата лошадь. Это был оранжевый пони..." (Перевожу с английского, но, чесслово, так и было!)
Scally: M-lle Dantes пишет: Книжонка шшуплая, формат карманный, дАрт на картинках Поражаюсь их страсти сокращать содержание книг. Больше, наверное, не одолеть никак. Английский вариант "Графини де Монсоро" я могла найти только в сокрращении, и назывался он почему-то "Шут Шико". Латышский вариант ГМ тоже сокращен (из всего романа сделан весьма подробный конспект), при чем нигде не указано, что роман печатается в сокращении.
Lothiriel: Scally пишет: Но особенно досталось Генриху III, ибо его имя не только изменили, но и перевели. Генрих стал Индрикисом! Бедняга! И так ему не везло, а тут еще и переводчики издеваются... Antoinette За финский ОГРОМНОЕ спасибо!
Antoinette: Lothiriel пишет: За финский ОГРОМНОЕ спасибо! Не за что! Вы знаете этот язык?
Lothiriel: Третий год в институте учу. Невероятно красивый язык!
Antoinette: Есть еще два текста "Трех мушкетеров", один на испанском, а другой на языке, который нуждается в опознании. Может быть, польский, хотя я не уверена. Выложить какой-либо из этих вариантов?
LS: Обязательно!!!!!!! Оба, если можно! :)
Antoinette: У меня эти книги в электронном варианте, поэтому отсканировать не могу, а выложу просто текст. Сначала начало первой главы на испанском. LOS TRES MOSQUETEROS Capítulo 1 Los tres presentes del señor D'Artagnan padre El primer lunes del mes de abril de 1625, el burgo de Meung, donde nació el autor del Roman de la Rose, parecía estar en una revolución tan completa como si los hugonotes hubieran venido a hacer de ella una segunda Rochelle. Muchos burgueses, al ver huir a las mujeres por la calle Mayor, al oír gritar a los niños en el umbral de las puertas, se apresuraban a endosarse la coraza y, respaldando su aplomo algo incierto con un mosquete o una partesana, se dirigían hacia la hostería del Franc Meunier, ante la cual bullía, creciendo de minuto en minuto, un grupo compacto, ruidoso y lleno de curiosidad. En ese tiempo los pánicos eran frecuentes, y pocos días pasaban sin que una aldea a otra registrara en sus archivos algún acontecimiento de ese género. Estaban los señores que guerreaban entre sí; estaba el rey que hacía la guerra al cardenal; estaba el Español que hacía la guerra al rey. Luego, además de estas guerras sordas o públicas, secretas o patentes, estaban los ladrones, los mendigos, los hugonotes, los lobos y los lacayos que hacían la guerra a todo el mundo. Los burgueses se armaban siempre contra los ladrones, contra los lobos, contra los lacayos, con frecuencia contra los señores y los hugonotes, algunas veces contra el rey, pero nunca contra el cardenal ni contra el Español. De este hábito adquirido resulta, pues, que el susodicho primer lunes del mes de abril de 1625, los burgueses, al oír el barullo y no ver ni el banderín amarillo y rojo ni la librea del duque de Richelieu, se precipitaron hacia la hostería del Franc Meunier. Llegados allí, todos pudieron ver y reconocer la causa de aquel jaleo. Un joven..., pero hagamos su retrato de un solo trazo: figuraos a don Quijote a los dieciocho años, un don Quijote descortezado, sin cota ni quijotes, un don Quijote revestido de un jubón de lana cuyo color azul se había transformado en un matiz impreciso de heces y de azul celeste. Cara larga y atezada; el pómulo de las mejillas saliente, signo de astucia; los músculos maxilares enormente desarrollados, índice infalible por el que se reconocía al gascón, incluso sin boina, y nuestro joven llevaba una boina adornada con una especie de pluma; los ojos abiertos a inteligentes; la nariz ganchuda, pero finamente diseñada; demasiado grande para ser un adolescente, demasiado pequeña para ser un hombre hecho, un ojo poco acostumbrado le habría tomado por un hijo de aparcero de viaje, de no ser por su larga espada que, prendida de un tahalí de piel, golpeaba las pantorrillas de su propietario cuando estaba de pie, y el pelo erizado de su montura cuando estaba a caballo. Porque nuestro joven tenía montura, y esa montura era tan notable que fue notada: era una jaca del Béam, de doce á catorce años, de pelaje amarillo, sin crines en la cola, mas no sin gabarros en las patas, y que, caminando con la cabeza más abajo de las rodillas, lo cual volvía inútil la aplicación de la martingala, hacía pese a todo sus ocho leguas diarias. Por desgracia, las cualidades de este caballo estaban tan bien ocultas bajo su pelaje extraño y su porte incongruente que, en una época en que todo el mundo entendía de caballos, la aparición de la susodicha jaca en Meung, donde había entrado hacía un cuarto de hora más o menos por la puerta de Beaugency, produjo una sensación cuyo disfavor repercutió sobre su caballero.
Antoinette: И перевод на, как мне кажется, польский язык. Мои более чем скромные познания в этом языке не позволяют мне ничего утверждать наверняка, так что если кто-то поможет опознать этот текст, то будет очень хорошо. Trzej Muszkieterowie I. TRZY RADY PANA D'ARTAGNANA OJCA W pierwszy poniedziałek kwietnia 1625 roku w miasteczku Meung, gdzie narodził się autor „Romansu o Róży”, panowało zamieszanie tak wielkie, jak gdyby zjawili się tu hugenoci, by zamienić je w drugą La Rochelle. Niejeden mieszczanin widząc, jak kobiety uciekają w stronę ulicy Wielkiej, a dzieci krzyczą przed domami, śpieszył przywdziać zbroję, chwytał za muszkiet czy halabardę, by dodać sobie nieco animuszu, i kierował się ku oberży „Pod Wolnym Młynarzem”, gdzie rósł z każdą chwilą tłum zwarty, hałaśliwy i pełen ciekawości. W owych czasach panika była zjawiskiem dość częstym i niewiele naliczyłbyś dni, w których kroniki nie notowałyby w tym czy w innym mieście podobnych wypadków. Wielcy panowie wojowali ze sobą; król toczył wojnę z kardynałem; Hiszpan walczył z królem. Nadto zaś, prócz tych wojen, cichych lub głośnych, utajonych lub jawnych, byli jeszcze złodzieje, żebracy, hugenoci, bandyci i ludzie najemni, którzy prowadzili wojnę ze wszystkimi. Mieszczanie zbroili się zawsze przeciw złodziejom, bandytom, najemnikom, często przeciw wielmożom i hugenotom, czasem przeciw królowi, ale nigdy przeciw kardynałowi i Hiszpanowi. Zgodnie więc z tym zwyczajem mieszczanie, słysząc zgiełk owego kwietniowego poniedziałku 1625 roku, a nie widząc ni proporczyków żółto-czerwonych, ni barw księcia de Richelieu, zdążali w pośpiechu do oberży „Pod Wolnym Młynarzem”. Znalazłszy się na miejscu, każdy mógł ujrzeć i rozpoznać przyczynę zamieszania. Młodzieniec... nakreślmy jego portret jednym pociągnięciem pióra: wyobraźcie sobie osiemnastoletniego Don Kichota bez kolczugi i nagolenników, Don Kichota w wełnianym kaftanie, którego kolor, ongi granatowy, przybrał teraz nieuchwytny odcień ciemnej czerwieni i lazuru; twarz pociągła i ogorzała; wystające kości policzkowe, oznaka przebiegłości; potężne szczęki, po których niechybnie rozpoznasz Gaskończyka, nawet gdy nie nosi beretu, nasz młodzieniec zaś nosił beret ozdobiony czymś w rodzaju pióra; spojrzenie otwarte i bystre; nos zgięty, ale szlachetny w rysunku. Ów podróżny zbyt duży był jak na podrostka, ale zbyt mały jak na mężczyznę dojrzałego, i gdyby nie długa szpada zawieszona u skórzanego pasa, która obijała nogi właściciela, kiedy stał, i jeżyła sierść wierzchowca, gdy siedział na koniu, oko mniej doświadczone mogłoby go wziąć za podróżującego syna chłopskiego. Nasz młodzieniec posiadał bowiem wierzchowca, a ów wierzchowiec tak bardzo zasługiwał na uwagę, że nie mógł jej na siebie nie zwrócić: był to konik beameński, liczący sobie lat dwanaście lub czternaście, żółtej maści, zgoła pozbawiony włosów w ogonie, lecz nie mogący się uskarżać na brak grud zgorzelinowych na nogach, który choć głowę trzymał niżej kolan, na skutek czego podtrzymywanie mu jej rzemieniem stawało się wręcz bezużyteczne, robił osiem mil dziennie. Niestety, osobliwa maść i dziwaczny chód kryły tak wybornie zalety tego wierzchowca, że w czasach kiedy wszyscy znali się na koniach, zjawienie się rzeczonego rumaka w Meung, dokąd wkroczył mniej więcej przed kwadransem przez bramę Beaugency, wywarło wielkie, ale nie najlepsze wrażenie, które przeniosło się również na jeźdźca.
Antoinette: To wrażenie było tym bardziej przykre dla młodego d'Artagnana (tak bowiem nazywał się Don Kichot dosiadający tego nowego Rosynanta), ile że zdawał sobie sprawę ze śmieszności, jaką go okrywał, choć dobrym był jeźdźcem, wierzchowiec tego rodzaju; toteż wzdychał potężnie, przyjmując dar pana d'Artagnana ojca. Wiedział, że koń wart jest co najwyżej dwadzieścia liwrów; wszelako przyznać trzeba, że słowa towarzyszące podarunkowi były bezcenne. - Synu - rzekł szlachcic gaskoński w tej czystej gwarze beameńskiej, której Henryk IV nigdy nie mógł się wyzbyć - synu, ten koń urodził się w domu twego ojca przed trzynastu blisko laty i pozostał tu do dziś, co powinno cię skłonić do dobrych uczuć dla niego. Nie sprzedawaj go nigdy, niechaj zdechnie spokojnie i godnie ze starości; a jeśli przyjdzie ci udać się z nim na wyprawę, oszczędzaj go tak, jakbyś oszczędzał starego sługę. Jeśli będziesz miał zaszczyt znaleźć się kiedy na dworze - ciągnął pan d'Artagnan ojciec - (zaszczyt, do którego stare szlachectwo daje ci prawo), przez wzgląd na siebie samego i swych bliskich nie przynieś wstydu nazwisku, które twoi przodkowie nosili godnie przez pięćset lat. Za ludzi bliskich zaś uważam krewnych i przyjaciół. Nie puszczaj nic nikomu płazem, prócz pana kardynała i króla. Jedynie odwaga, pojmij to dobrze, jedynie odwaga pozwala dziś szlachcicowi utorować sobie drogę. Ten, kto uląkł się choćby na chwilę, być może w tej właśnie chwili traci okazję, którą ofiarował mu los. Jesteś młody i powinieneś być dzielny z dwóch powodów: po pierwsze, ponieważ jesteś Gaskończykiem, po drugie, ponieważ jesteś moim synem. Nie omijaj sposobności i szukaj przygód. Nauczyłem cię robić szpadą; masz przeguby z żelaza i pięści stalowe; bij się, kiedy się tylko sposobność nadarzy; bij się tym bardziej, że pojedynki są zabronione, trzeba więc podwójnej odwagi, by się bić. Mój synu, mogę ci dać tylko piętnaście talarów, konia i rady, których wysłuchałeś. Twoja matka doda do tego receptę na przyrządzanie balsamu; otrzymała ją od pewnej Cyganki; ów balsam odznacza się cudowną właściwością leczenia wszelkich ran, które nie dosięgły serca. Obróć to wszystko sobie na pożytek i żyj długo i szczęśliwie. Dodam jeszcze słowo, a mianowicie wskażę ci przykład do naśladowania; wzorem tym nie jestem ja sam, ponieważ nigdy nie przebywałem na dworze i biłem się tylko jako ochotnik w wojnach religijnych; mówię o panu de Treville, który był ongi moim sąsiadem i miał honor bawić się jako dziecko z naszym królem Ludwikiem XIII, niechaj Bóg ma go w swej opiece! Niekiedy ich zabawy zamieniały się w walki i w tych walkach król nie zawsze bywał silniejszy. Otrzymane cięgi obudziły w nim wiele szacunku i przyjaźni dla pana de Treville. Podczas swej pierwszej podróży do Paryża pan de Treville bił się pięć razy; od śmierci nieboszczyka króla aż do pełnoletności młodego, nie licząc wojen i oblężeń, pojedynkował się siedem razy; a od tej chwili do dzisiaj chyba ze sto razy! Jakoż mimo edyktów, zakazów i wyroków jest dziś kapitanem muszkieterów, potężnym niczym wódz rzymskich legionów; król go wielce ceni, a boi się sam pan kardynał, choć jak wiadomo, pan kardynał nie boi się byle kogo. Nadmienię, że dochód pana de Treville wynosi dziesięć tysięcy talarów rocznie; jest to więc wielki pan. Zaczął tak jak ty; udaj się do niego z tym listem i idź w jego ślady, byś stał się taki jak on. Powiedziawszy to pan d'Artagnan ojciec przypiął do boku syna własną szpadę, ucałował go serdecznie w oba policzki i pobłogosławił.
Lothiriel: Antoinette пишет: И перевод на, как мне кажется, польский язык. Мои более чем скромные познания в этом языке не позволяют мне ничего утверждать наверняка, так что если кто-то поможет опознать этот текст, то будет очень хорошо. Я польского совсем не знаю, но тексты на нем видела... По-моему, это все-таки польский.
Lothiriel: Только что ввела текст заголовка в поисковик, и мне выдали только польские сайты. Значит, скорее всего, польский и есть.
Pauline: Antoinette Точно польский! А как мило все это звучит! ))) Особенно последняя фраза: Powiedziawszy to pan d'Artagnan ojciec przypiął do boku syna własną szpadę, ucałował go serdecznie w oba policzki i pobłogosławił.
Treville: Я польский немного знаю. это он самый, не сомневайтесь. Спасибо за испанский, я как раз начал его учить, буду тренироваться читать :-)))
д'Аратос: Да, это польский! Зря я его не купила!
Pauline: д'Аратос О, так ты видела этот роман?!
д'Аратос: Видела, когда была в Польше. Я решила, что родители сочтут меня психом, поэтому не купила. Еще не понравилось оформление. На обложке 4 близнеца, сама обложка ярко-красная, а внутри иллюстраций не было.
Antoinette: Ну, значит польский все же. Спасибо, Lothiriel, Pauline, Treville, д'Аратос!
Treville: Добрый день всем. Выполняя свое обещание, хоть и с задержкой, предлагаю благосклонному вниманию украинофилов перевод главы про диссертацию Арамиса, опять же с моими комметариями. АРАМІСОВА ДИСЕРТАЦІЯ Д’Артаньян нічого не сказав Портосові ні про його рану, ні про дружину прокурора. Попри свою молодість, наш гасконець був вельми розумним хлопцем. Тому він удав, ніби вірить усьому, що розповів хвальковитий мушкетер, твердо переконаний, що ніяка дружба не встоїть перед розкритою таємницею, особливо коли ця таємниця вражає самолюбство; до того ж ми завжди відчуваємо певну мо¬ральну перевагу над тими, про кого знаємо більше, ніж вони гадають. Ось чому, складаючи плани на майбутнє й сподіваючись, що троє друзів допоможуть йому досягти успіху, д'Артаньян хотів заздалегідь зібрати докупи ті невидимі нитки, які дали б йому змогу впливати на муш¬кетерів. Проте всю дорогу глибокий сум краяв йому серце; він думав про молоду й гарну пані Бонасьє, що мала винагоро¬дити юнака за його відданість; але, як по правді, то найдужче за все він боявся, що з бідолашною жінкою скоїлося лихо, і аж ніяк не сумував за своїм утраченим щастям. Д'Артаньян не мав жодного сумніву, що пані Бонасьє— жертва помсти кардинала, а, як відомо, помста його високопреосвященства завжди бувала жахливою. Яким чином він сам заслужив прихильність міністра, д'Ар¬таньян, ясна річ, не знав і досі; певно, він міг би скласти собі про це уявлення тільки після розмови з капітаном гвардії паном де Кавуа, коли б той застав його вдома. Ніщо так не вкорочує час і відстань, як невідступна, всепоглинаюча думка. Людина перестає помічати реальний світ, думка неначе переносить її у світ химерних уявлень. Час тоді втрачає лік, а простір — віддаленість. Людина вирушає з одного місця і приїздить до другого — тільки й усього. Від того, що було в дорозі, не лишається в пам'яті нічого, крім непевного туману, в якому бовваніють тисячі примарних образів — дерева, гори, долини. Так і д'Ар¬таньян незчувся, як, давши волю своєму коневі, проїхав у полоні непевних видінь шість чи вісім льє од Шантільї до Кревкера, а прибувши в це село, тут же забув про все, що стрілося йому на шляху. Тільки тут він прийшов до тями. Юнак похитав головою і, побачивши корчму, де залишив Араміса, пустив коня клусом, аж поки той зупинився біля дверей заїзду. Цим разом його зустрів не хазяїн, а хазяйка. Д'Артаньян був фізіономістом; тож, глянувши на її гладке, простодуш¬не й веселе обличчя, він ураз відчув, що від цієї особи можна не критись і що боятися її нічого. — Ласкава пані, чи не сказали б ви, де мені знайти одного з моїх друзів, якого ми залишили тут днів із десять тому? — спитав д'Артаньян. — Вродливого молодика, двадцяти трьох — двадцяти чотирьох років, лагідного, люб'язного, ставного? — І до того ж пораненого в плече. — Саме так. — Що так? — А те, добродію, що він і досі тут. — Ласкава пані,— вигукнув д'Артаньян, зіскакуючи з коня і кидаючи поводи Планше, - ви даруєте мені життя. Де ж він, мій любий Араміс, якого я так хочу обійняти? Я й справді не діждусь, коли побачу його. — - Даруйте, добродію, але навряд чи він зможе вас зараз прийняти. — Чому б то? Невже в нього в гостях жінка? — Святий Ісусе! Що ви таке кажете, юначе? Ні, пане, в нього не інка. — Хто ж тоді? — Кюре з Мондідьє та абат Ам’єнського монастиря єзуїтів. — Боже! – вигукнув д'Артаньян . – Йому погіршало? — Ні, пане, навпаки; але після хвороби на нього впала благодать, і він вирішив прийняти духовний сан. — А й правда, - зауважив д'Артаньян , - я зовсім забув, що він тільки тимчасово служить у мушкетерах. — То ви, пане, неодмінно хочете його побачити? — Більше ніж будь-коли. — Тоді зійдіть сходами в двері праворуч, на третій поверх, у кімнату номер п’ять.
Treville: Д'Артаньян мерщій подався в двір і побачив відкриті сходи\ які ще й понині можна зустріти в старовинних заїздах. Але не так просто було потрапити до майбутнього абата. Підступи до Арамісової кімнати охоронялися не менш суворо, ніж сади Арміди: в коридорі стояв Базен який заступив дорогу д'Артаньянові з тим більшою безстрашністю що після багаторічних випробувань бідолаха був нарешті близький до омріяної мети. Справді, Базен давно вже хотів стати слугою духовної особи й нетерпляче чекав тієї хвилини, коли Араміс скине похідний плащ і вдягне сутану. Тільки раз у раз повторювана молодим мушкетером обіцянка, що ця хвилина настане неодмінно, тримала Базена на службі в Араміса, де, за словами самого Базена, можна було лише занапастити душу. Отож Базен нетямився з радості. Судячи з всього, тепер уже хазяїн не повинен був зректися свого слова. Поєднання фізичного болю з моральним призвело до давно очікуваного рішення: Араміс, який страждав душею і тілом водночас, мав своє подвійне нещастя – несподіваний від’їзд коханої жінки та рану в плече – за пересторогу неба й звернув нарешті свої помисли до релігії. За таких обставин поява д'Артаньяна прикро вразила Базена, бо він розумів, що той неодмінно наверне його хазяїна до світських справ, яким Араміс так довго віддавав перевагу. І Базен вирішив захищати двері до останку; а що хазяйка вже виказала його і він не міг послатися на відсут¬ність Араміса, то й заходився доводити д'Артаньянові, як неделікатно було б втручатися в благочестиву спасенну розмову, що почалася рано-вранці і, на його переконання, мала скінчитися тільки пізно ввечері. Проте красномовна тирада добродія Базена не справила враження на д'Артаньяна; не заходячи в суперечку з слугою свого друга, він мовчки відсторонив його однією рукою, а другою повернув клямку в дверях кімнати номер п'ять. Двері відчинилися, і юнак увійшов до кімнати. Араміс у широкому чорному вбранні, в кругленькій і плоскій шапочці на голові, що дуже скидалася на скуфію, сидів за довгим столом, захаращеним сувоями паперу й грубезними фоліантами; праворуч од нього сидів абат єзуїтського монастиря, а ліворуч — кюре з Мондідьє. Завіси були наполовину опущені, і в кімнаті панував таємничий присмерк, що навіював благочестиві думки. Всі світські речі, які можна було б побачити в кімнаті молодого чоловіка, особливо якщо цей молодий чоловік – мушкетер, зникли, немов за помахом чарівної палички, бо, побоюючись, щоб їх вигляд не навернув хазяїна до думок про цей світ, Базен якнайстаранніше заховав шпагу, пістолети, капелюх з пером , перев’язь і мереживо. Замість усього цього на стіні, в найтемнішому кутку, висіла на цвяху якась дивна річ, що дуже скидалася на канчук для самокатування.Почувши рипіння дверей, Араміс підвів голову й побачив свого друга. Але, на превеликий подив д'Артаньяна, його прихід не справив на мушкетера ніякого враження, такі далекі від усього земного були його думки. - Добрий день, любий д'Артаньяне, - сказав Араміс, - Повірте, я радий вас бачити. - Я також, - мовив д'Артаньян , - хоч, правду кажучи, й не певен, що переді мною Араміс. - Це він, мій друже, це він; але чому у вас виник сумнів? - Я подумав, чи, бува, не помилився кімнатою і не потрапив до помешкання якоїсь духовної особи; яа коли я побачив вас у товаристві цих двох добродіїв, то й зовсім перелякався: мені здалося, що ви тяжко хворі. Добродії в чорному, зрозумівши д'Артаньянів натяк, по¬грозливо зиркнули на нього. Проте юнак не злякався. — Чи не заважаю я вам, мій любий Арамісе? — спитав д'Артаньян.— Судячи з усього, що я тут побачив, ви спові¬даєтеся цим добродіям. Араміс зашарївся. — Заважаєте? О ні, навпаки, мій любий друже, присяга¬юся вам; і на доказ цього дозвольте висловити радість з приводу того, що я бачу вас цілим І здоровим. «О! Нарешті здогадався,— подумав д'Артаньян.— Що ж, могло бути й гірше». — Цей пан, мій друг, чудом уникнув величезної небезпе¬ки,— ласкаво провадив Араміс, показуючи на д'Артаньяна. — Дякуйте Богові, пане,— відповіли духовні особи, вклоняючись. — Я так і зробив, преподобні панотці,— мовив юнак, і собі вклоняючись. — Ви приїхали дуже вчасно, любий д'Артаньяне,— ска¬зав Араміс,— і якщо прилучитеся до нашої дискусії, то зможете показати свої знання. Пан абат Ам'єнського мо¬настиря, пан кюре з Мондідьє і я розглядаємо деякі богословські питання, які вже давно привертають нашу увагу; я був би щасливий знати вашу думку. — Думка військового не має ніякої ваги,— відповів д'Ар¬таньян, збентежений таким поворотом розмови.— їй-право, ви цілком можете покластися на вченість цих добродіїв. Двоє добродіїв у чорному знову вклонилися. — Навпаки,— відказав Араміс,— ваша думка буде для нас дуже цінною. Йдеться ось про що: пан абат вважає, що моя дисертація має бути виключно догматичною й дидактичною. — Ваша дисертація! Ви пишете дисертацію? — Авжеж,— обізвався єзуїт.— Для іспиту, який передує висвяченню в духовний сан, дисертація конче необхідна. — Висвячення! — вигукнув д'Артаньян, який і досі не вірив тому, що йому сказали хазяйка заїзду й Базен.— Висвячення!
Treville: I він обвів сторопілим поглядом усіх, хто був у кімнаті. — Отож,— мовив Арамїс, сідаючи в кріслі з такою ви¬шуканістю, наче він був у якомусь аристократичному салоні, й милуючись своєю білою і ніжною, мов у жінки, рукою, яку він підніс угору, аби вона ще дужче побіліла, - отож, як ви чули, д'Артаньяне, пан абат хотів би, щоб моя дисертація була догматичною, але я схиляюсь до написання дисертації споглядальної. Ось чому пан абат запропону¬вав мені тему, якої ще ніхто не досліджував і в якій — я цілком визнаю —є вдячний матеріал для витлумачень: «Utrague manus in benediciendo clericis inferioribus necessaria est». Д'Артаньян, з ерудицією якого ми вже встигли познайо¬митись, вислухав цю цитату так само безтурботно, як І ту, що її навів пан де Тревіль з приводу дарунків, гадаючи, що юнак дістав їх од герцога БекІнгема. — Що означає, — пояснив Араміс, бажаючи допомогти д'Артаньянові розібратись у справі: — «Священнослужите¬лям нижчого сану потрібні для благословення дві руки». — Чудова тема! — вигукнув єзуїт. — Чудова й догматична! — озвався й кюре, який, знаю¬чи латину приблизно так само, як і д'Артаньян, уважно стежив за єзуїтом, не пропускаючи нагоди ступати за ним Що ж до Д'Артаньяна, то захопленість двох добродіїв у чорному його анітрохи не зворушила. — Авжеж, чудова, prorsus admirabile! — вів далі Ара¬міс. — Але вона вимагає поглибленого вивчення творів отців церкви і Святого Письма, Тим часом — і я смиренно визнаю це перед ученими панотцями — чергування в нічній варті й королівська служба змусили мене трохи занедбати заняття. Тому мені буде легше, facilius natans, узяти таку тему на свій вибір, яка для складних проблем теології була б тим самим, чим є мораль для метафізики та філософії. Д'Артаиьян нудився, кюре також. — -Подумайте, який вступ! — вигукнув єзуїт. — Вступ,— повторив кюре, аби й собі щось сказати. — Quemadmorum inter coelorum immensitatem. Араміс скоса глянув на д'Артаньяна. Той позіхав на весь рот. — Говорімо по-французьки, панотче, — сказав Араміс єзуїтові, — тоді пан д'Артаньян зможе краще оцінити нашу розмову. — Авжеж, — зауважив д'Артаньян, — я стомився з доро¬ги, і вся ця латина вилетіла мені з голови. - Гаразд, — трохи невдоволено відповів єзуїт, тоді як зраділий кюре з безмежною вдячністю глянув на д'Артаньяна - Отож розгляньмо складові частини цієї глоси. Мойсей, служитель Бога... він тільки служитель, зверніть на це увагу! Мойсей благословляє руками; коли євреї билися зі своїми ворогами, він звелів підтримувати обидві його руки, отже, він благословляв обома руками. До того ж у Євангелії так само сказано: «Imponite manus», а не «manum». «Покладіть руки», а не «руку». — Покладіть руки,— повторив кюре, роблячи відповідний жест. - А святому Петрові, намісниками якого є папи,— вів далі єзуїт,— було сказано навпаки: «Porrige digitos». «Про¬стягни персти». Зрозуміло? — Звичайно,— відповів Араміс, упиваючись розмовою,— але це тонкощі, — Персти! — повторив єзуїт.— Святий Петро благо¬словляє перстами. Отже, папа теж благословляє перстами. А скількома перстами він благословляє? Трьома — во ім'я Отця, Сина і Святого Духа. Всі перехрестилися; д'Артаньян зробив те саме. — Папа — намісник святого Петра і уособлює в собі три божественні сили; решта, ordires infeiores духовної Ієрархії, благословляють іменем святих архангелів та анге¬лів. Найнижчі ж священнослужителі — приміром, наші ди¬якони й климарі, благословляють кропилами, що симво¬лізують безкінчену кількість простягнутих для благосло¬вення персті в. Отака суті, теми у спрощеному вигляді. Argumentum omni denudatum ornamento. Я зробив би з неї два таких томи, як цей,— додав єзуїт. І в пориві натхнення він ляснув долонею по фоліанту святого Іоанна Златоуста, під яким угинався стіл. Д'Артаньян здригнувся. - Авжеж, - сказав Араміс, - я віддаю належне принадності такої теми, але водночас мушу признатися, що вва¬жаю її непосильною для себе. Я обрав інший текст. Ска¬жіть, любий д'Артаньяне, якої ви думки про нього: «Non inutile est desiderium in oblationeе», Це означає: «Певний смуток личить тожу, хто приносить жертву Богові — Схаменіться! — вигукнув єзуїт.— Цей текст межує з єрессю; майже таке саме положення с в книзі єресіарха Янсенія, яка рано чи пізно буде спалена рукою ката. Стережіться, мій юний друже; так можна дійти до лжевчення, так можна занапастити душу, мій юний друже! — Можна занапастити душу, — луною озвався кюре, сумно хитаючи головою. — Ви порушили питання про свободу волі, яка є диявольською спокусою. Ви підійшли впритул до єресі пелагіанців і напівпелагіанців — Але ж, панотче… - спробував заперечити Араміс, приголомшений зливою аргументів, що ринули на нього. — А як ви доведете, - не жавши Арамісові докінчити, урвав єзуїт, - що треба сумувати за світом, коли приносиш себе в жертву Богові? Вислухайте таку дилему: Бог є Бог, а світ є диявол. Сумувати за світом – значить, сумувати за дияволом; такий мій висновок. — І мій також,— сказав кюре. — Змилосердьтеся!..— знову заговорив Араміс. — Desideras diabolum, нещасний!' — вигукнув єзуїт. — Він сумує за дияволом! О мій юний друже,— простог¬нав кюре,— не сумуйте за дияволом, благаю вас! Д'Артаньянові голова пішла обертом; йому здавалося, що він потрапив до божевільні , і що зараз він збожеволіє так само, як і ті, кого він бачив перед собою. Ллє він мусив мовчати, бо зовсім не розумів їхньої мови. — І все-таки вислухайте мене,— сказав Араміс з ввічли¬вістю, за якою можна було вловити ледь відчутне роздрату¬вання.— Я не кажу, що сумую; ні, я ніколи не вимовлю цих слів, які не відповідають духові істинної віри... Єзуїт звів руки до неба, кюре зробив те саме. — Але погодьтеся принаймні, що не годиться приносити в жертву Богові те, що вже набридло вам самим. Скажіть, д'Артаньяне, хіба це не правда? — Та правда ж, хай йому чорт! — вигукнув юнак. Кюре І єзуїт аж підскочили на своїх стільцях. — Моя відправна точка — це силогізм: світ не позбавлений принадливості, я залишаю світ — отже, приношу жертву. Ще в Святому Письмі сказано: «Принесіть жертву Богові». - Це так, сказали супротивники. - До того ж, - вів далі Араміс, пощипуючи мочку вуха, щоб вона стала рожевішою, як перед цим підносив руку, щоб вона стала білішою,— до того ж я написав на цю тему рондо, яке показав торік панові Вуатюру , І цей великий поет розсипався переді мною в компліментах. -Рондо! — зневажливо мовив єзуїт. - Рондо!- машинально повторив кюре. - Прочитайте, прочитайте! — - вигукнув д'Артаньян. — Це трохи розважить нас. - Ні, воно релігійного змісту, — відповів Араміс. — Можна сказати, що це теологія у віршах. - Хай йому чорт! – вигукнув д'Артаньян. — А втім, ось воно,— мовив Араміс із найскромнішим виглядом, який, проте, був не позбавлений лицемірства. Ти, що в біді оплакуєш минуле І животієш в ці скорботні дні, Всі твої біди скінчаться страшні, Коли творцеві звіриш серце чуле, Ти, що в біді.
Treville: Д'Артаньян і кюре були в захваті. Єзуїт наполягав на своєму: — Стережіться світського духу в теологічному стилі! Що каже святий Августин? Severus sit clericorum sermo. — Так, щоб проповідь була зрозумілою! — сказав кюре. — Отож,— квапливо перебив єзуїт, побачивши, що його прибічник збився на манівці,— отож ваша дисертація спо¬добається дамам — тільки й того; вона матиме успіх не більший, ніж якась захисна промова пана Патрю — Дай Боже! — захоплено вигукнув Араміс. — От бачите! — сказав єзуїт.— Світське промовляє в вас ще на повний голос, altissima voce. Ви ще мирянин, мій юний друже, і я боюся, що благодать може й не торкнутися вас. — Заспокойтесь, панотче, я відповідаю ча себе. — Мирська зарозумілість. — Я знаю себе, мій отче, моє рішення безповоротне. — Отже, ви наполягаєте на тому, щоб працювати далі над своєю темою? — Я відчуваю в собі покликання розглянути саме її і ніяку іншу; тому наважуся працювати далі й сподіваюсь, що вже завтра ви схвалите всі виправлення, які я Ішесу відповідно до ваших зауважень. — Працюйте не поспішаючи,— сказав кюре,— ми зали¬шаємо вас у чудовому настрої. — Авжеж,— підхопив єзуїт,— ниву засіяно, і нам нічого боятися, що частина зерен упала на камінь або розвіялась по дорозі й що птахи небесні склюють решту - aves coeli cimederunt illam.. «Щоб тебе чума задавила з твоєю латиною!» - подумки вилаявся д'Артаньян, відчуваючи, що знемагає. — Прощавайте, мій сину,— сказан кюре, - до завтра. — До завтра, сміливий юначе,— сказав сзуїт.— Ви мо¬жете стати світочем церкви; боронь Боже, аби цей світоч перетворився на всепоглинаюче полум'я! Д'Артаньян, який уже цілу годину від нетерплячки гриз нігті, тепер почав гризти пальці. Добродії в чорному підвелися, вклонились Арамісові та д'Артаньяну й пішли до дверей. Базен, який весь час був у кімнаті і з благочестивою радістю слухав цю вчену суперечку, підійшов до них, узяв молитовник кюре, требник єзуїта й шанобливо рушив уперед, прокладаючи їм дорогу. Араміс провів гостей по сходах і одразу ж повернувся до д'Артаньяна, який і досі не оговтався від побаченого. Кілька хвилин друзі ніяково мовчали; а втім, комусь треба було починати розмову. Д'Артаньян, очевидно, вирі¬шив віддати цю честь Арамісові, і той обізвався перший. — Ви самі бачите,— сказав він,— що я знову поверта¬юсь до своєї заповітної мрії. — Авжеж, благодать і справді торкнулася вас, як тільки що сказав цей добродій. — О, намір покинути світське життя виник у мене давно; я не раз розповідав вам про нього, правда ж, мій друже? — Еге ж, але, чесно кажучи, я думав, що ви жартуєте. — Жартувати такими речами! Та що ви, д'Артаньяне! — Хай йому чорт! Але ж люди жартують навіть зі смертю. — І помиляються, д'Артаньяне, бо смерть — це ворота, що ведуть до загибелі або до спасіння. — Згоден. Але прошу вас, облишмо ці теологічні супе¬речки, Арамісе; по-моєму, на сьогодні їх вам цілком досить. Що ж до мене, то я майже забув ту дрібку латини, якої, власне, ніколи й не знав до пуття. А ще, признаюся вам, я нічого не їв з десятої години ранку і страшенно зголоднів. — Зараз ми пообідаємо, любий друже. Тільки майте на увазі: сьогодні п'ятниця. В такі дні я не тільки не їм м'яса, а й не дивлюся на нього. Якщо ви згодні розділити зі мною обід, то нам доведеться задовольнитись вареними тетраго¬нами й фруктами. — А що це таке — тетрагони? — стурбовано спитав д'Артаньян. — Шпинат,— відповів Араміс.— Але для вас я накажу подати ще й рідко зварені яйця, що, правда, буде істотним порушенням правил, бо ж яйця породжують курчат і, отже, вони також суть м'ясо. — Бенкет не дуже розкішний, але що поробиш,— заради вашого товариства я згоден і на це. — - Дякую вам за жертву,— сказав Араміс.— І якщо вона не принесе користі вашому тілу, то, безперечно, буде корисною для вашої душі. — Отже, Арамісе, ви вирішили прийняти духовний сан. А ви подумали, що скажуть про це ваші друзі, що скаже пан де Тревіль? Не забувайте: вони матимуть вас за дезертира. — Я не приймаю духовний сан, я тільки повертаюсь до нього. Коли вже й вважати мене за дезертира, то хіба що по відношенню до церкви, яку я зрадив задля світського життя, бо ви знаєте не гірше за інших: вдягаючи плащ мушкетера, я вчинив над собою насильство. — Я нічого про це не відаю. — Отже, вам не відомо, що я пішов з семінарії? — Зовсім не відомо. — То слухайте... До речі, в Святому Письмі сказано: «Сповідайтесь одне одному». От я й сповідаюся перед вами, д'Артаньяне. — А я наперед відпускаю вам гріхи — адже ви знаєте моє добре серце. — Не жартуйте святими речами, мій друже. — Гаразд, розповідайте, я вас слухаю. — Я виховувався в семінарії з дев'яти років, через три дні мені мало минути двадцять, я став би священиком, і все було б скінчено. І от увечері, коли я, за звичкою, був в одному домі, де охоче збавляв час,— що вдієш, я був молодий і слабкий духом,— один офіцер, котрий завжди ревниво спостерігав, як я читаю житія святих хазяйці дому, несподівано ввійшов до кімнати. Я саме перекладав епізод з історії Юдіфі і щойно прочитав ці вірші хазяйці, яка щиро похвалила їх і, схиливши голову мені на плече, разом зі мною стала перечитувати написане. Наша поза, яка, мушу признатися, могла здатися досить-таки невимуше¬ною, не сподобалась офіцерові; він не сказав ні слова, але, побачивши, що я вийшов з дому, рушив слідом за мною. — Пане абат,— спитав він, наздогнавши мене,— чи по¬добається вам, коли вас б'ють палицею? — Не можу відповісти на це запитання, добродію,— ска¬зав я,— бо досі ніхто ніколи не наважувався мене бити. — Так от, пане абат, затямте: якщо ви ще раз прийдете туди, де я зустрівся з вами сьогодні, то я наважусь це зробити. Мабуть, я таки дуже злякався; я зблід як стіна, земля захиталася в мене під ногами, я не знайшов, чим відповісти своєму кривдникові, і промовчав. Не дочекавшись відповіді, офіцер засміявся мені у вічі, повернувся до мене спиною і зник у дверях дому. Я побрів до семінарії. Я дворянин від роду, і кров у мене гаряча, як ви могли це помітити, мій любий д'Артаньяне; образа була жахлива, і, незважаючи на те, що про неї ніхто не знав, вона пойняла мені серце і спопеляла його. Я сказав панотцям, що не вважаю себе достатньо підготовленим для висвячення, і на моє прохання вони відклали цей ритуал на рік. Я пішов до найкращого вчителя фехтування в Парижі, домовився брати в нього уроки і щодня протягом цілого року опановував прийоми бою. Рівно через рік, того самого дня, коли мене було ображено, я повісив сутану на цвях, одяг світське вбрання і з'явився на балі, який давала одна моя знайома дама і куди, як я знав, запросили й мого кривдника. Це було на вулиці Фран-Буржуа, неподалік од в'язниці. Офіцер і справді був там; я підійшов до нього саме в ту мить, коли, ніжно поглядаючи на свою приятельку, він наспівував їй якусь любовну пісеньку, і перервав його на середині другого куплету. — Добродію,— спитав я,— чи вам і тепер буде не до вподоби зустрітися зі мною у відомому вам домі на вулиці Пайєн і чи ви й тепер наважитесь побити мене палицею, якщо я не послухаюся вас? Офіцер здивовано глянув на мене і сказав: — Чого вам треба, пане? Я вас не знаю. — Я той самий скромний абат,— відповів я,— який чи¬тає житія святих і перекладає вірші про Юдіф. Тепер пригадую, - хвальковито мовив офіцер.— То чого кім треба? •— Мені треба, щоб ви знайшли час прогулятися зі мною, ' – Завтра вранці, якщо ви неодмінно цього бажаєте, і до того ж з превеликим задоволенням. - Не завтра вранці, а негайно, будьте ласкаві. Якщо ви наполягаєте... — Авжеж, наполягаю. — Тоді ходімте. Вельможні пані,— звернувся він до дам,— не хвилюйтеся. Я тільки уб'ю цього добродія й одразу ж повернуся, щоб доспівати вам останній куплет. Ми вийшли. Я привів його на вулицю Пайєн, на те саме місце, де рівно за рік до того, хвилина в хвилину, він сказав мені вже відомі вам слова. Місяць освітлював усе довкола. Ми вихопили шпаги, і першим же ударом я поклав його на місці. - Хай йому чорт! — вигукнув д'Артаньян. — А що дами,— вів далі Араміс,— не дочекалися повер¬нення свого співака, а вранці його знайшли на вулиці Пайєн продірявленим ударом шпаги, то всі зрозуміли: це справа моїх рук, і пригода набула скандального характеру. Ось чому я змушений був на певний час відмовитись од сутани. Атос, з яким я саме тоді заприятелював, і Портос, який, на додачу до попередніх уроків фехтування, навчив мене ще кількох славних прийомів, умовили мене звернути¬ся з проханням про мушкетерський плащ. Король дуже любив мого батька, вбитого під час облоги Арраса, і мені було даровано цей плащ. Ви чудово розумієте, що саме тепер для мене настав час повернутися в лоно церкви. — Але чому саме тепер, а не раніше і не пізніше? Які події могли навернути вас на такі прикрі думки? — Ця рана, мій любий д'Артаньяне, стала для мене пересторогою неба. — Ця рана? Що ви таке кажете! Вона майже загоїлась, і я певен — зараз ви більше страждаєте зовсім від іншої рани. •— Від якої? — спитав Араміс зашарівшись. —• У вас рана в серці, Арамісе, більш болюча й кривава рана, причиною якої є жінка. Очі Араміса мимоволі спалахнули.
Treville: — Та годі-бо вам! — вигукнув він, сподіваючись прихо¬вати хвилювання під машкарою байдужості.— Чи варто говорити про такі речі! Щоб я марнував час на такі думки? Щоб я сумував за любовними втіхами? Vanitas vanitatum! Чи не гадаєте ви, що я збожеволів? Але чому б то? Через якусь гризетку, через якусь покоївку, до якої я залицявся, бувши в гарнізоні... Як ви могли таке поду¬мати! — Пробачте, любий Арамісе, але мені здавалось, що ви поціляли багато вище. — Вище? Та хто я такий, щоб наважитися на щось подібне? Бідний мушкетер без грошей і без становища, людина, яка ненавидить залежність і відчуває себе серед мирян не на своєму місці! — Арамісе, Арамісе! — вигукнув д'Артаньян, недовірли¬во глянувши на свого друга. — Прах я є і в прах обернуся. Життя сповнене зневаги й гіркоти,— вів далі Араміс, посмутнівши.— Нитки, що зв'язують його з щастям, одна по одній рвуться в руці людини, і перш за все рвуться золоті нитки. О мій любий д'Артаньяне,— сказав Араміс з ледь відчутною гіркотою в голосі,— послухайте мене: приховуйте свої рани, якщо тільки вони у вас будуть. Мовчанка — остання втіха знедо¬лених; ніколи й нікому не звіряйтесь у своєму горі, бо людська цікавість так само живиться нашими сльозами, як мушва — кров'ю пораненої лані. — На жаль, це так, мій любий Арамісе! — відповів д'Ар-таньян, і собі глибоко зітхнувши.— Бо ви розповідаєте мені мою власну історію. — Як? — Авжеж, у мене щойно підступно викрали жінку, яку я кохав, навіть більше того — обожнював. Я не знаю, де вона, куди її відвезли; може, вона у в'язниці, а може, й померла. — Але ви принаймні можете втішатися тим, що вона залишила вас проти своєї волі, ви знаєте, що, коли від неї немає звістки, це тому, що їй заборонений будь-який зв'язок з вами. А я... - Що? — Ні, нічого,— мовив Араміс.— Нічого. — Отже, ви назавжди відмовляєтесь од світських утіх, це вирішено остаточно і безповоротно? — Назавжди. Сьогодні ви ще мій друг, а завтра вже будете тільки тінню або й зовсім перестанете існувати для мене. Бо світ — це могила й нічого більше. — Хай йому чорт! Які сумні речі ви кажете. — Що вдієш? Моє покликання веде мене за собою, воно захоплює мою душу. Д'Артаньян усміхнувся і нічого не відповів, Араміс вів далі: - І все-таки, поки я ще остаточно не порвав з земними справами, я хотів би поговорити про вас, про наших друзів. - А я, мій любий, - мовив д'Артаньян,— хотів би поговорити про нас, хоч ваші думки вже так далеко від усього земного; кохання викликає у вас огиду, друзі стали тінями, а світ — могилою. — На жаль, це так! І ви самі можете в цьому перекона¬тись,— сказав Араміс, зітхаючи. Тоді облишмо цю розмову,— запропонував д'Артаньян — І спалімо листа, в якому напевно сповіщається про нову зраду вашої гризетки чи покоївки. - Якого листа? — схвильовано вигукнув Араміс. - Листа, що надійшов, коли вас не було в Парижі. Мене попросили передати його вам. - Від кого ж цей лист? — Хіба я знаю! Від якої-небудь зарюмсаної служниці або невтішної гризетки; може, від покоївки пані де Шеврез, якій довелося повернутися до Тура разом з своєю господи¬нею і яка з кокетства взяла напахчений папір та запечатала свій лист печаткою з герцогською короною. — Що ви таке кажете? — От лихо! Здається, я загубив його,— хитро мовив юнак, удаючи, ніби шукає листа.— Ще добре, що світ — це могила, що люди, а отже, й жінки,— тіні, і що кохання — це почуття, здатне викликати саму лиш огиду. — Ах, д'Артаньяне! — вигукнув Араміс.— Ти вбиваєш мене! — Нарешті, ось він! — сказав д'Артаньян. І він витяг з кишені листа. Араміс рвучко підвівся, схопив листа, прочитав, або, точніше, проковтнув його; очі мушкетера виблискували радістю. — Схоже, у служниці непоганий стиль,— недбало заува¬жив посланець. — Дякую, д'Артаньяне! —- вигукнув Араміс у нестямі.— їй довелося повернутись до Тура; вона не зрадила мене, вона все ще кохає мене. Йди сюди, мій друже, йди сюди, дозволь мені обняти тебе; я знемагаю від щастя! І друзі пішли в танок навколо шановного Іоанна Злато¬уста, завзято тупаючи просто по аркушах дисертації, що розлетілися по підлозі. Аж тут до кімнати ввійшов Базен, несучи тарелі з шпинатом та яєшнею. — Біжи, нещасний! — вигукнув Араміс, кидаючи слузі в обличчя свою скуфію.— Іди туди, звідки прийшов, неси геть ці мерзенні овочі й нікчемну яєшню! Накажи зашпигувати зайця, спекти жирного каплуна, засмажити баранину з часником і подати чотири пляшки старого бургундського. Базен, який дивився на свого хазяїна, нічого не розумію¬чи в цій зміні, меланхолійно вивернув яєшню в шпинат, а блюдо з шпинатом упустив додолу. — Оце слушна хвилина, щоб присвятити ваше життя царю царів,— сказав д'Артаньян,— якщо ви хочете зробити йому приємне: «Non inutile dssiderium in oblatione». — K бісу латину! Пиймо вино, мій любий д'Артаньяне, пиймо за все найкраще, хай йому чорт, пиймо до дна! І розкажіть мені нарешті про те, що діється на білому світі. Комментарии: 1. «заслужив прихильність міністра» - в русском переводе слово «расположение» дается в кавычках. В украинском этого нет – думаю, недосмотр переводчика. 2. «Базен давно вже хотів стати слугою духовної особи» - Я бы лично, если бы переводила, чтобы добавить иронии по поводу метра Базена и его жизненных приориеттов, сказала бы так: «особи духовного званія» Это сразу вызвало бы в памяти образ гоголевского дьяка, то есть намек на показное благочестие. 3. «такі далекі від усього земного були його думки» - меня всегда восхищала тонкая ирония Дюма в этой фразе.:-))) В русском переводе использовано еще и высокопарное слово «помыслы» - еще лучше 4. «Араміс зашарївся» - єто значит – сильно покраснел. В русском переводе Арамис лиш «слегка покраснел» 5. «білою і ніжною, мов у жінки, рукою» - в старом переводе была фраза «пухлой, как у енщины, рукой», убивавшая наповал многие поколения арамисоманов. Ура! Справедливость востановлена! 6. «Той позіхав на весь рот» - к сожалению, должна отметить, что в русаком вари анте звучит лучше: «зевал с риском вывихнуть челюсти» - более образно. 7. «Д'Артаньянові голова пішла обертом» - опять мне лично русский перевод кажется болем удачным: «д'Артаньян чувствовал, что тупеет» Это одна из моих любимих фраз :-)))) 8. Рондо переведу подстрочно, чтобы вы могли судить, какой перевод лучше: «Ты, что в беде оплакиваешь прошлое, и прозябаєшь в эти дни скорби. Все твои беды кончаться страшные, корда творцу доверишь чувствительное сердце» Мне лично очень нравится 9. «рідко зварені яйця» - вот странно: получается, что Арамис говорит о яйцах всмятку, а Базен потом приносит яичницу. Какая-то путаница, которая в русском переводе незаметна. 10. «через якусь покоївку, до якої я залицявся» - залицятися – значит 11. «зарюмсаної служниці» - слово редкое, но очень меткое. Рюмсати – значит, плакаться, канючить.
LS: Treville пишет: 4. «Араміс зашарївся» - єто значит – сильно покраснел. В русском переводе Арамис лиш «слегка покраснел» Как интересно! Treville пишет: 5. «білою і ніжною, мов у жінки, рукою» - в старом переводе была фраза «пухлой, как у женщины, рукой», убивавшая наповал многие поколения арамисоманов. Ура! Справедливость востановлена! Разочарую Вас. :( В оригинальном тексте упротреблено именно то слово, что в переводе на руский означает "пухлой". Правда,у меня не французское издание, а наше, 70х гг. Treville пишет: «д'Артаньян чувствовал, что тупеет» Это одна из моих любимих фраз :-)))) Вообще я считаю эти две главы - "Диссертация Арамиса" и "Возвращение" - лучшими в "Трех мушкетерах" :))))
Treville: LS пишет: В оригинальном тексте упротреблено именно то слово, что в переводе на руский означает "пухлой". Да?! Не проговоритесь об этом в салоне РАмбуйе.. то есть не говорите Юлек(из клуба) - она расстроится. :-))) LS пишет: Вообще я считаю эти две главы - "Диссертация Арамиса" и "Возвращение" - лучшими в "Трех мушкетерах" :)))) Точно! Шедевры дюмовского юмора. А эта прелессть: "Вы все ошибаетесь, господа. Мы едим конину!" Я плакаль Вот это бы еще стоило выложить, вы не находите?
Scally: Treville пишет: Точно! Шедевры дюмовского юмора. А эта прелессть: "Вы все ошибаетесь, господа. Мы едим конину!" Я плакаль Вот это бы еще стоило выложить, вы не находите? Находим, находим! :-)
LS: Treville пишет: не говорите Юлек(из клуба) - она расстроится Хм, Вы плохо обо мне думаете...;) Этот вопрос мы разбирали с ней вместе чуть ли не прошлой зимой. :)))
Юлёк (из клуба): LS пишет: Этот вопрос мы разбирали с ней вместе чуть ли не прошлой зимой. :))) Подтверждаю: разбирали. *шепотом* Но не факт, что я смирилась. Украинский вариант мне нравится куда больше. :)))
Treville: Scally пишет: Находим, находим! :-) Задание понял, займусь :-))) Юлёк (из клуба) пишет: Украинский вариант мне нравится куда больше. :))) * в порыве национально - шароварного патриотизма* Дуже very файна Юкрайна! Украинский язык очень во многих случаях звучит богаче и многоплановее руссского.
Antoinette: "Три мушкетера", перевод на болгарский язык. ТРИМАТА МУСКЕТАРИ ТРИТЕ ПОДАРЪКА НА БАЩАТА ГОСПОДИН Д’АРТАНЯН В първия понеделник на месец април 1625 година градчето Мьой, където се роди авторът на „Романа на розата“, изглеждаше така развълнувано, сякаш хугенотите бяха направили от него втори Рошел. Много граждани, като видяха, че жените бягат откъм главната улица и като чуха крясъците на децата по праговете, надянаха бързо доспехите си, въоръжиха се кой с мускет, кой с пика, за да си придадат по-мъжествен вид, и се отправиха към странноприемницата „Свободният мелничар“, където се трупаше гъста, шумна, любопитна тълпа, която се увеличаваше всеки миг. По онова време смутовете бяха нещо обикновено и рядко минаваше ден, без тоя или оня град да отбележи в летописите си такова събитие. Благородниците враждуваха помежду си; кралят воюваше с кардинала; испанците воюваха с краля. А освен тези глухи или явни войни, ту тайни, ту открити, имаше още и крадци, просяци, хугеноти, скитници и слуги, които воюваха с всекиго. Гражданите се въоръжаваха винаги срещу крадците, срещу скитниците и слугите, често — срещу благородниците и хугенотите, понякога срещу краля, но никога срещу кардинала и испанците. И тъй, по силата на този навик в споменатия първи понеделник на месец април 1625 година гражданите, щом чуха шум и не видяха нито жълточервената значка, нито ливреите на слугите на дук дьоРишельо, се спуснаха към странноприемницата „Свободният мелничар“. Всеки, който стигнеше там, можеше да види и разбере причината за настаналата суматоха. Един младеж… — да нарисуваме портрета му само с един замах — представете си Дон Кихот на осемнадесет години; Дон Кихот без доспехи, без ризница и набедреници, Дон Кихот, облечен във вълнена дреха, чийто син цвят се беше превърнал в неуловим оттенък между винена утайка и небесногълъбово. Дълго и мургаво лице; изпъкнали скули — признак на хитрост; прекомерно развити челюстни мускули — безпогрешен белег, по който се познава гасконецът дори когато е без барета, а нашият младеж носеше барета, украсена с някакво перо; открити и умни очи; гърбав, но тънко очертан нос; ръст доста едър за юноша, но твърде дребен за зрял мъж. Неопитното око би го взело за пътуващ син на чифликчия, ако не беше дългата шпага, която, увиснала на кожен ремък, се удряше о прасците на своя собственик, когато той вървеше пеш, и о щръкналия косъм на коня му, когато яздеше. А нашият младеж си имаше и кон и тоя кон беше толкова забележителен, че веднага го забелязаха: той беше беарнско конче на дванадесет или четиринадесет години, с жълт косъм, с оскубана опашка, но със струпеи по краката и макар че вървеше с глава, наведена по-ниско от коленете, което правеше излишен мундщука, той все пак можеше да изминава по осем левги1 на ден. За нещастие качествата му бяха така добре прикрити под странния му косъм и тромавата му походка, че по онова време, когато всички разбираха от коне, гореспоменатото конче направи такова впечатление, когато преди четвърт час влезе в Мьой през вратата Божанси, че дори и стопанинът му изпадна в немилост.
Antoinette: А това впечатление беше още по-мъчително за младия д’Артанян (така се наричаше този Дон Кихот, яхнал своята кобила Росинант), тъй като той съзнаваше смешното положение, в което го поставяше един такъв кон, колкото и добър ездач да беше самият той. Ето защо бе приел с дълбока въздишка Л е в г а — мярка за дължина = 4 км. този подарък от баща си господин д’Артанян. Знаеше много добре, че животното струва поне двадесет ливри1, но вярно бе и това, че думите, с които беше придружен подаръкът, бяха безценни. — Сине мой — каза гасконският благородник на онова чисто беарнско наречие, от което Анри IV никога не можа да се отърси, — сине мой, този кон се е родил преди тринадесет години в къщата на вашия баща и е живял досега в нея, затова трябва да го обичате. Никога не го продавайте, оставете го да си умре честно и спокойно от старост; ако тръгнете с него на бой, пазете го, както бихте пазили стар слуга. В двореца — продължи бащата, господин д’Артанян, — ако все пак имате честта да се явите там, а вашият стар благороден род ви дава право на такава чест, поддържайте достойно и за себе си, и за близките си вашето име на благородник, което прадедите ви са носили достойно повече от петстотин години. Под близки разбирам вашите роднини и приятели. Не се покорявайте никому освен на краля и на господин кардинала. С мъжеството си, слушайте ме добре, само с мъжеството си днес един благородник може да си пробие път. Ако човек трепне за миг, може да пропусне случая, който точно в този миг му предлага съдбата. Вие сте млад, вие трябва да бъдете храбър по две причини: първата е, че сте гасконец, а втората — че сте мой син. Не се бойте от пречките по пътя и търсете приключения. Аз ви научих да въртите шпагата, вие имате железни колене, стоманени юмруци; бийте се при всеки случай; бийте се, още повече че дуелите са забранени и затова е необходимо двойно по-голямо мъжество, за да се биеш. Аз, сине мой, мога да ви дам само петнадесет екю2, коня си и съветите, които чухте. Майка ви ще добави към тях рецептата на някакъв балсам, дадена й от една циганка — той има чудното свойство да лекува всяка рана, която не засяга сърцето. Възползувайте се от всичко, живейте дълго и щастливо. Имам да добавя само една дума, ще приведа един пример, не себе си, тъй като лично аз никога не съм се явявал в двореца и участвувах само в религиозните войни — 1 Л и в р а — сребърна френска монета от началото на XVII в. 2 Е к ю — някогашна френска златна или сребърна монета. като доброволец; става дума за господин дьо Тревил, който беше някога мой съсед и има честта да играе още като дете с нашия крал Луи XIII — нека бог го закриля! Понякога техните игри се превръщаха в битки и в тези битки не винаги побеждаваше кралят. Ударите, които той получаваше, му вдъхнаха голямо уважение и дълбоки приятелски чувства към господин дьо Тревил. По-късно, при първото си отиване в Париж, господин дьо Тревил се би пет пъти с други лица; от смъртта на покойния крал до пълнолетието на младия се би седем пъти, като изключим походите и войните, а от деня на пълнолетието до днес — може би сто пъти! — и затова въпреки указите, постановленията и арестите той е капитан на мускетарите, с други думи, началник на един цезарски легион, когото кралят много цени и от когото господин кардиналът се бои, а както е известно на всички, кардиналът от нищо не се бои… Освен това господин дьо Тревил печели десет хиляди екю годишно, следователно той е много голям благородник. Той започна като вас; явете се при него с това писмо и следвайте примера му, за да се издигнете като него. При тези думи бащата, господин д’Артанян, препаса на своя син собствената си шпага, целуна го нежно по страните и го благослови. Като излезе от бащината си стая, младежът видя майка си, която го чакаше с прословутата рецепта — ако се съди по съветите, които приведохме по-горе, тя щеше да се употребява доста често. Прощаването с майката беше по-дълго и по-нежно, отколкото с бащата, не защото господин д’Артанян не обичаше сина си, единствения му наследник, а защото господин д’Артанян беше мъж и би сметнал за недостойно един мъж да се поддава на чувствата си, докато госпожа д’Артанян беше жена, а и майка. Тя плака много и нека признаем за чест на сина, господин д’Артанян, че въпреки усилията, които полагаше, за да остане твърд, както подобаваше на един бъдещ мускетар, природата надделя, той проля много сълзи и с голяма мъка успя да скрие половината от тях.
Antoinette: Още същия ден младежът тръгна на път с трите бащини подаръка, които се състояха, както не е трудно да се разбере, от петнадесет екю, кон и писмо за господин дьо Тревил; ясно е, че съветите не влизаха в сметката. С такива напътствия д’Артанян се превърна телесно и душевно в точно копие на Сервантесовия герой, с когото го сравнихме тъй сполучливо, когато нашият дълг на историк ни застави да го опишем. Дон Кихот вземаше вятърните мелници за великани и овците за армии, а д’Артанян вземаше всяка усмивка за обида и всеки поглед за предизвикателство. Затова от Тарб до Мьой той постоянно държеше юмрука си свит и най-малко по десет пъти на ден посягаше към шпагата си; но юмрукът му не се стовари върху ничия челюст и шпагата не излезе нито веднъж от ножницата. И наистина видът на злополучното жълто конче предизвика много усмивки по лицата на минувачите, но понеже над кончето звънтеше внушително голяма шпага, а по-горе от шпагата блестеше по-скоро свиреп, отколкото горд поглед, минувачите сдържаха смеха си, а когато смехът надделяваше над благоразумието, гледаха поне да се смеят с едната половина на лицето си като древните маски. И тъй д’Артанян се добра величествен и неприкосновен в своята раздразнителност до злополучния град Мьой. Но там, като слизаше от коня, пред вратата на „Свободният мелничар“, без никой, нито съдържателят, нито слугата или пък конярят, да придържа стремето на коня му, д’Артанян забеляза на един полуотворен прозорец на приземния етаж строен и високомерен благородник с малко суров израз на лицето. Той разговаряше с двама души, които, както изглеждаше, го слушаха много почтително. Напълно естествено д’Артанян си помисли както обикновено, че разговарят за него, и се вслуша. Този път д’Артанян се бе излъгал само донякъде: не ставаше дума за него, а за коня му. Благородникът, изглежда, изброяваше пред слушателите си всичките му качества и понеже, както вече споменах, слушателите се отнасяха към разказвача много почтително, всеки миг избухваха в смях. И понеже само една полуусмивка беше достатъчна да раздразни нашия младеж, лесно е да се разбере какво впечатление му направи тоя шумен смях. Но д’Артанян поиска най-напред да види какво представлява нахалникът, който се подиграваше с него. Той впери гордия си поглед в непознатия и видя, че е четиридесет-четиридесет и пет годишен мъж с черни и проницателни очи, с бледо лице, с голям нос и с черни, грижливо подстригани мустаци; облечен беше във виолетови дрехи с шнурове от същия цвят, без никакво украшение освен разрезите на ръкавите, през които се вижда обикновено ризата. Облеклото му, макар и ново, изглеждаше измачкано като пътнически дрехи, стояли дълго време в сандък. Д’Артанян забеляза всичко това с бързината на най-тънък наблюдател, а навярно и инстинктивно почувствува, че този непознат ще играе важна роля в бъдещия му живот. И тъй, тъкмо когато д’Артанян беше вперил поглед в благородника с виолетовата дреха, благородникът правеше едно от най-умните си и най-дълбоки изказвания за беарнското конче. Двамата му слушатели избухнаха в смях, а и по неговото лице — нещо необичайно за този човек — явно пробягна, ако може тъй да се каже, бледа усмивка. Този път вече нямаше никакво съмнение — д’Артанян бе наистина обиден. Обзет от това чувство, той нахлупи баретата над очите си и като се стараеше да подражава на придворните маниери, които бе забелязал в Гаскония у пътуващите благородници, той пристъпи, хванал с едната си ръка шпагата и опрял другата на хълбока. За нещастие колкото повече се приближаваше, толкова повече гневът го заслепяваше и вместо достойната и високомерна реч, която беше приготвил, за да предизвика противника си, той изрече само няколко груби думи, придружени с гневно движение. — Хей, господине! — викна той. — Вие, дето се криете там, зад прозореца! Да, вие, я ми кажете защо се смеете, та да се посмеем заедно. Благородникът премести бавно погледа си от коня към конника, сякаш му беше необходимо известно време, за да разбере, че тия странни укори са отправени към него; после, когато вече се увери напълно в това, той сбърчи леко вежди и след доста продължително мълчание отговори на д’Артанян с неописуема подигравка и дързост: — Не говоря с вас, господине. — Пък аз говоря с вас — извика младежът, възмутен от тая смесица от дързост и изисканост, от учтивост и презрение.
Antoinette: Непознатият го гледа още малко със своята полуусмивка, после се отдръпна от прозореца, излезе бавно от странноприемницата и застана като вкопан срещу коня, на две крачки от д’Артанян. Спокойното му държане и насмешката, изписана на лицето му, удвоиха кикотенето на неговите събеседници, които бяха останали на прозореца. Като го видя, че се приближава, д’Артанян измъкна цяла педя шпагата си от ножницата. — Този кон положително има или по-скоро на младини е имал златист цвят — поде непознатият, като продължаваше почнатия преглед и се обръщаше към своите слушатели на прозореца, сякаш не забелязваше раздразнението на д’Артанян, който стоеше между него и тях. — Тоя цвят е добре познат в ботаниката, но до днес много рядко се среща у конете. — На коня се смее онзи, който не смее да се присмива на стопанина му! — викна побеснелият подражател на Тревил. — Аз се смея рядко, господине — продължи непознатият, — и можете сам да се убедите в това по израза на лицето ми; но държа да запазя правото си да се смея, когато ми е приятно. — А аз — викна д’Артанян, — аз не позволявам на никого да се смее, когато ми е неприятно. — Истина ли, господине? — продължи най-спокойно непознатият. — Е, това е съвсем правилно. И като обърна гръб, той се запъти към голямата врата на странноприемницата, където д’Артанян бе забелязал още при пристигането си напълно оседлан кон. Но д’Артанян не беше свикнал да изпуска хората, които са имали дързостта да се подиграят с него. Той измъкна цялата си шпага и тръгна след него, като викаше: — Обърнете се, обърнете се, господин присмехулко, за да не ви ударя в гръб. — Мене да ударите! — каза непознатият, като се врътна и изгледа младежа учудено и с презрение. — Хайде, хайде, драги, вие сте луд! После добави шепнешком, сякаш говореше на себе си: — Жалко, каква находка за негово величество, който търси навсякъде храбреци, за да увеличи редовете на своите мускетари! Едва успя да довърши и д’Артанян замахна така яростно с шпагата си, че ако непознатият не беше отскочил бързо назад, навярно това щеше да бъде последната шега в живота му. Тогава той видя, че работата става сериозна, изтегли шпагата си, поздрави противника си и зае отбранително положение. Но в същия миг двамата му събеседници и съдържателят на странноприемницата се нахвърлиха върху д’Артанян и започнаха да го удрят с тояги, лопати и маши. Това измени така бързо и решително боя, че докато д’Артанян се извръщаше, за да се брани от този град от удари, неговият противник прибра все така спокойно шпагата си в ножницата и от действуващо лице, каквото не можа да стане, се превърна в зрител на боя — роля, която изпълняваше със свойственото си равнодушие, като все си мърмореше: — Дявол да ги вземе тия гасконци! Сложете го на оранжевия му кон и да си върви. — Но не преди да те убия, страхливецо! — викаше д’Артанян, като се бранеше най-ожесточено и не отстъпваше нито крачка от тримата си противници, които го обсипваха с удари. — Гасконско самохвалство — прошепна благородникът, — кълна се в честта си, тия гасконци са непоправими! Продължете тогава играта, щом толкова настоява. Когато му дойде до гуша, сам ще каже стига. Но непознатият не знаеше с какъв упорит човек има работа; д’Артанян никога не би поискал милост. Боят продължи още няколко секунди; най-после, капнал, д’Артанян изпусна шпагата си, която с един удар от тояга бе счупена на две. Почти в същото време друг удар по челото свали д’Артанян на земята цял в кърви и едва ли не в безсъзнание.
Antoinette: В този миг много хора се стекоха на местопроизшествието. Съдържателят на странноприемницата, който се боеше от скандал, занесе с помощта на слугите си ранения в кухнята, където положиха известни грижи за него. А благородникът се върна пак на прозореца и загледа някак нетърпеливо цялата тая тълпа, която сякаш много го дразнеше с присъствието си. — Е! Как е оная луда глава? — запита той, като се обърна към вратата, която се отваряше; въпросът бе зададен на съдържателя, който идеше да се осведоми за състоянието му. — Ваше превъзходителство сте жив и здрав, нали? — запита съдържателят. — Да, напълно жив и здрав, драги стопанино, и ви питам какво стана с нашия младеж. — По-добре е — отвърна съдържателят. — Изгуби напълно съзнание. — Наистина ли? — запита благородникът. — Но преди да припадне, събра последни сили, за да ви предизвика на дуел. — Та този юначага е самият дявол! — извика непознатият. — О! Не, ваше превъзходителство, той не е дявол — отвърна съдържателят, като сви презрително устни. — Докато беше в безсъзнание, ние го претърсихме и намерихме във вързопа му само една риза, а в кесията му само дванадесет екю, което не му попречи обаче да каже, като припадаше, че ако това се беше случило в Париж, вие щяхте да се разкаете веднага, а сега ще се разкаете по-късно. — Тогава — забеляза студено непознатият — той е някой преоблечен чистокръвен принц. — Казвам ви това, ваше превъзходителство — продължи съдържателят, — за да бъдете нащрек. — Не спомена ли някого в гнева си? — Разбира се, тупаше се по джоба и казваше: „Ще видим какво ще каже господин дьо Тревил, щом разбере, че са обидили човек, който се намира под негово покровителство“. — Господин дьо Тревил ли? — изненада се непознатият и стана по-внимателен. — Значи той тупаше по джоба си и споменаваше името на господин дьо Тревил?… Слушайте, драги стопанино, сигурен съм, че докато младежът е бил в безсъзнание, не може да не сте надникнали в тоя джоб. Какво имаше там? — Писмо до господин дьо Тревил, капитан на мускетарите. — Истина ли? — Да, точно както имах честта да кажа, ваше превъзходителство. Съдържателят не беше особено проницателен и изобщо не забеляза изражението, което придоби лицето на непознатия при тези думи. Той се отдръпна от прозореца, където бе опрял леко лакътя си, и сви неспокойно вежди. — Дявол да го вземе! — процеди непознатият през зъби. — Да не би Тревил да ми е изпратил тоя гасконец? Той е много млад! Но ударът с шпага си остава удар, каквато и да е възрастта на този, който го нанася, а от едно дете човек се предпазва по-малко, отколкото от когото и да е друг; понякога и най-малката пречка може да провали едно голямо начинание. Непознатият се замисли. — Слушайте, стопанино — каза той след малко, — не можете ли да ме избавите от тоя побеснял младеж? Съвестта ми не позволява да го убия, но все пак — добави той със студена заплаха, — все пак ми пречи. Къде е сега? — В стаята на жена ми, на горния етаж — там го превързват. — Облеклото и чантата с него ли са? Не си ли е събличал дрехата? — Напротив, всичко е долу, в кухнята. Но щом този побъркан младеж ви пречи… — Разбира се, той предизвика във вашата странноприемница такъв скандал, какъвто почтените хора не биха могли да понесат. Идете горе, направете ми сметката и предупредете моя слуга. — Как! Господинът напуска ли ни вече? — Вие го знаете много добре — нали ви казах да оседлаете коня ми. Нареждането ми не е ли изпълнено? — Изпълнено е и ваше превъзходителство сте имали възможност да видите коня си при голямата врата напълно готов за път. — Добре, направете тогава това, което ви казах. — Хм! — каза си съдържателят. — Да не би да го е страх от хлапака? Но повелителният поглед на непознатия прекъсна мислите му. Той се поклони почтително и излезе. — Този проклетник не бива да вижда миледи1 — продължи чужденецът; — тя скоро ще мине, дори вече закъсня. По-добре е да се кача на коня и отида да я посрещна… Само да можех да узная какво съдържа писмото до Тревил. И мърморейки, непознатият се отправи към кухнята.
Antoinette: През това време съдържателят, който беше уверен, че присъствието на младежа пропъжда непознатия от странноприемницата му, се качи в стаята на жена си и видя, че д’Артанян най-после е дошъл на себе си. Тогава той му загатна, че полицията може да го накаже, задето се е скарал с един важен благородник — съдържателят беше убеден, че непознатият е важен благородник, — и го склони въпреки слабостта му да стане и да продължи пътя си. Д’Артанян, позамаян, без дреха и с превързана глава, стана и побутван от съдържателя, започна да слиза, но когато влизаше в кухнята, първото нещо, което забеляза, беше неговият противник, който разговаряше спокойно на стъпалото на тежка карета, впрегната с два едри нормандски коня. Събеседницата му, подала глава през вратичката, беше двадесет-двадесет и две годишна жена. Казахме вече колко бързо д’Артанян долавяше особеностите на едно човешко лице; той забеляза от пръв поглед, че жената е млада и хубава. Тази хубост го порази, още повече че тя беше съвсем чужда за Южна Франция, където д’Артанян бе живял дотогава. Беше бледа и руса жена, с дълга къдрава коса, която падаше на раменете й, с големи сини копнеещи очи, с розови устни и алабастрови ръце. Тя разговаряше много оживено с непознатия. — И тъй негово високопреподобие ми заповядва… — казваше дамата. — Да се върнете още сега в Англия и да му съобщите веднага дали дукът напуска Лондон. —— 1 Знаем много добре, че думата миледи се употребява само пред фамилното име. Така го намираме в ръкописа и не искаме да го променяме. Б. а. — А другите нареждания? — запита хубавата пътничка. — Те са в тая кутия — ще я отворите едва когато преминете Ламанш. — Много добре! А вие какво ще правите? — Аз ли? Връщам се в Париж. — Без да накажете този дързък хлапак? — запита дамата. Непознатият щеше да отговори, но тъкмо когато отваряше уста, д’Артанян, който бе чул всичко, се появи на прага. — Този хлапак наказва всички — извика той — и се надявам, че човекът, когото трябва да накаже този път, няма да му избяга, както преди малко. — Няма ли да му избяга? — запита непознатият, като сбърчи вежди. — Не, предполагам, че не ще се решите да избягате пред една жена. — Помислете — извика миледи, като видя, че благородникът посяга към шпагата си, — помислете, че и най-малкото закъснение може да провали всичко. — Имате право — съгласи се благородникът, — вие вървете по своя път, аз ще тръгна по моя. И като кимна на дамата, той се метна на коня си, а в същото време кочияшът на каретата зашиба силно конете. Двамата събеседници потеглиха в галоп, като се отдалечиха в двете противоположни посоки на улицата. — А сметката! — ревна съдържателят, чието разположение към госта се превърна в дълбоко презрение, като видя, че той си заминава, без да се разплати. — Плащай, безделнико! — викна пътникът на своя лакей, като продължаваше да препуска. Лакеят хвърли в краката на съдържателя две-три сребърни монети и препусна след господаря си. — Ах, страхливец! Ах, подлец! Ах, лъжлив благородник! — изкрещя д’Артанян и се затече след слугата. Но раненият беше още много слаб и не можеше да понесе такова сътресение. Едва измина десетина крачки, и ушите му почнаха да бучат, зави му се свят, кървав облак мина пред очите му и той се строполи насред улицата, като продължаваше да вика: — Страхливец! Страхливец! Страхливец! — Той е наистина голям страхливец — прошепна съдържателят, като се приближи до д’Артанян и се опитваше с ласкателство да се сдобри с бедния момък, както птицата рибар с охлюва в баснята. — Да, голям страхливец — прошепна д’Артанян. — Но тя е много хубава. — Коя тя? — запита съдържателят. — Миледи — промълви д’Артанян. И пак загуби съзнание. — Все едно — каза си съдържателят, — изгубих двама, но ми остава този и съм сигурен, че ще го задържа поне няколко дни. Все пак ще спечеля единадесет екю.
Antoinette: Знаем, че в кесията на д’Артанян бяха останали точно единадесет екю. Съдържателят смяташе, че болестта ще трае единадесет дни — по екю на ден, но беше направил сметката си без госта. На следния ден д’Артанян стана още в пет часа сутринта, слезе сам в кухнята, поиска няколко лекарства, списъкът на които не е стигнал до нас, а освен тях и вино, дървено масло, розмарин и с рецептата на майка си в ръка приготви балсам, с който намаза многобройните си рани и смени превръзките си сам, без да потърси лекарска помощ. Навярно благодарение на целебния балсам, а може би благодарение и на това, че не се намеси никакъв лекар, д’Артанян се дигна още същата вечер на крака, а на следния ден беше почти здрав. Но когато поиска да плати за розмарина, за дървеното масло и виното — единственият разход на господаря, тъй като беше пазил пълна диета, докато жълтият му кон според твърденията на съдържателя бил изял три пъти повече, отколкото можеше да се допусне, ако се съди по ръста му, д’Артанян намери в джоба си само изтърканата кадифена кесия и единадесетте екю, които тя съдържаше, а писмото до господин дьо Тревил беше изчезнало. Младежът започна много търпеливо да търси писмото, като преобърна безброй пъти джобовете и джобчетата си, рови и преравя чантата си и отваря и затваря няколко пъти кесията си. Но като се убеди, че писмото не може да се намери, той изпадна за трети път в ярост, която едва не го принуди да прибегне отново до благоуханното вино и дървено масло: като видяха, че тази младежка луда глава се разпалва и заплашва, че ще изпочупи всичко в заведението, ако не се намери писмото, съдържателят грабна копие, жена му — метла, а слугите — същите тояги, които бяха използували по-рано. — Препоръчителното ми писмо! — викаше д’Артанян. — Препоръчителното ми писмо, дявол да ви вземе, или ще ви нанижа на шпагата си като яребици! За нещастие едно обстоятелство не позволяваше на момъка да изпълни своята закана: както казахме, при първата схватка шпагата му беше счупена на две, но той съвсем беше забравил това. И когато д’Артанян посегна да я извади, оказа се, че той е въоръжен с едно парче, дълго към осемдесет пръста, което съдържателят бе поставил грижливо в ножницата, а острието бе скрил, за да си направи от него шиш. Това разочарование навярно не би спряло нашия буен младеж, ако самият съдържател не беше разсъдил, че искането на госта му е напълно справедливо. — Наистина — каза той, като отпусна копието, — къде е това писмо? — Къде, къде е писмото? — извика д’Артанян. — Първо, предупреждавам ви, че това писмо е за господин дьо Тревил и трябва да се намери, инак той сам ще намери начин да го открие. Тая заплаха стресна напълно съдържателя. След краля и господин кардинала господин дьо Тревил беше човекът, чието име може би най-често се споменаваше от военните, пък дори и от гражданите. Наистина съществуваше и „отец Жозеф“, но името му се произнасяше само шепнешком, толкова голям ужас всяваше „черното преподобие“, както наричаха довереника на кардинала. И тъй, като захвърли далеч копието си и заповяда на жена си да направи същото с метлата, а на слугите — с тоягите, той пръв даде пример и започна да търси загубеното писмо. — Имаше ли нещо ценно в това писмо? — запита съдържателят, след като търсиха напразно известно време. — Как не! Разбира се! — викна гасконецът, който разчиташе на това писмо, за да си пробие път в двореца. — То съдържаше моето състояние. — Испански бонове ли? — запита тревожно съдържателят. — Бонове за изплащане от частната съкровищница на негово величество — заяви д’Артанян, който смяташе с помощта на тази препоръка да постъпи на служба при краля и мислеше, че може да даде този малко случаен отговор, без да излъже. — Дявол да го вземе! — възкликна съвсем отчаян съдържателят. — Няма значение — продължи д’Артанян със свойствената си гасконска самоувереност, — няма значение, парите не са нищо: писмото беше всичко. Предпочел бих да изгубя хиляда пистола1, отколкото него. Той можеше преспокойно да каже двадесет хиляди, но някакъв младежки свян го възпря. Изведнъж в главата на съдържателя, който се тюхкаше, че не може да намери нищо, проблесна някакъв лъч. — Това писмо съвсем не е загубено — извика той. — А! — каза д’Артанян. — Не, някой ви го е взел. — Взел! Кой? — Вчерашният благородник. Той слезе в кухнята, където бяха дрехите ви. Остана там сам. Обзалагам се, че той го е откраднал. — Мислите ли? — запита неуверено д’Артанян, той знаеше много добре, че писмото има значение само за него и не виждаше нищо, което да може да възбуди алчност у другите. И наистина, никой от слугите, никой от пътниците в странноприемницата не би имал каквато и да било полза от писмото. — И тъй, вие казвате — продължи д’Артанян, — че подозирате оня нахален благородник. — Казвам ви, че съм сигурен — рече съдържателят. — Когато му съобщих, че ваше благородие сте под покровителството на господин дьо Тревил —— 1 П и с т о л — някогашна златна монета. и че имате дори писмо за този бележит благородник, той много се разтревожи. Попита ме къде е писмото и слезе веднага в кухнята, където знаеше, че са дрехите ви.
Antoinette: — Тогава той ме е обрал — заключи д’Артанян. — Аз ще се оплача на господин дьо Тревил, а господин дьо Тревил ще се оплаче на краля. — После извади важно две екю от джоба си и ги подаде на съдържателя, който го придружи с шапка в ръка до вратата. Д’Артанян яхна жълтия си кон, който го отведе без други приключения до вратата Сент Антоан в Париж, където стопанинът му го продаде за три екю — много добра цена, като се има предвид, че д’Артанян го беше преуморил в края на пътуването си. Конепродавецът, на когото д’Артанян го преотстъпи срещу поменатите девет ливри, не скри от младежа, че дава тази прекомерна цена само заради необикновения цвят на коня. И тъй д’Артанян влезе в Париж пеш, с малкия си вързоп под мишница и вървя така, докато успя да си наеме стая, която подхождаше на оскъдните му средства. Стаята, нещо като мансарда, се намираше на улица Гробарска,, близо до Люксембург. Д’Артанян предплати част от наема, настани се в стаята си и прекара останалата част от деня да пришива на дрехите си ширитите, които майка му беше разпорила от едни почти нови дрехи на баща му, господин д’Артанян, и му ги беше дала скришом; после отиде на железарския кей да сложи ново острие на шпагата си; след това се върна към Лувър, за да попита първия срещнат мускетар къде е домът на господин дьо Тревил — той, се намираше на улица Стария гълъбарник, с други думи, в съседство със стаята, наета от д’Артанян: това обстоятелство му се стори щастливо предзнаменование за успеха на неговото пътуване. След това, доволен от поведението си в Мьой, без да се разкайва за миналото, с вяра в настоящето и изпълнен с надежда в бъдещето, той си легна и заспа юнашки сън. Този още напълно провинциален сън продължи до девет часа сутринта, когато д’Артанян стана, за да отиде при прочутия господин дьо Тревил, третото лице в кралството според преценката на баща му.
LS: Antoinette Спасибо огромное! Это так здорово! :))))
д'Аратос: Город Мьой... Что-то новенькое!))
Юлёк (из клуба): Antoinette, спасибо! :) А можно выложить главу про обед у прокурора на болгарском? :)
Antoinette: Юлёк (из клуба) Можно, конечно. :) ОБЕД У ПРОКУРОРА Но дуелът, в който Портос игра толкова блестяща роля, не го накара да забрави обеда у прокуроршата му. На следния ден към един часа Мускетон го изчетка за последен път и той се запъти към улица Мечкарска с походката на крайно щастлив човек. Сърцето му биеше, но не както на д’Артанян от младежка и нетърпелива любов. Не, по-користна цел раздвижваше кръвта му: най после той щеше да пристъпи тайнствения праг, да изкачи непознатата стълба, по която се бяха качвали едно по едно старите екю на Кокнар. Той щеше да види в действителност известния сандък, който беше виждал двайсетина пъти в сънищата си: дълъг и дълбок сандък с катинари и резета, прикован за пода; сандък, за който той толкова често бе чувал да се говори и който малко сухите наистина, но нелишени от известна красота ръце на прокуроршата щяха да отворят пред възхитения му поглед. И после той, бездомният скиталец, човекът без състояние и без семейство, войникът, привикнал към странноприемниците, кръчмите, пивниците и механите, лакомецът, който в повечето случаи трябваше да се задоволява със случайна храна, щеше да опита домашните обеди, да се наслади на семейната обстановка и да се предостави на ония дребни грижи, които, колкото човек е по-груб, толкова повече му харесват, както казват старите войници. Да идва в качеството си на братовчед, да сяда всеки ден на богата трапеза, да разведрява жълтото и сбръчкано чело на стария прокурор, да скубе по малко перушинката на младите писари, като ги запознава с тънкостите в играта басет1 играта на зарове и с ландскнехт, и да печели от тях като възнаграждение за урока, който би им предал за един час техните спестявания за цял месец, всичко това се харесваше извънредно много на Портос. Мускетарят си спомняше добре чутите от тук о там лоши приказки, които се носеха по онова време за прокурорите и които се носят и сега: за скъперничеството им, за тяхната алчност, за честото постене; но понеже в края на краищата с изключение на няколко пристъпи на пестеливост, които Портос винаги беше намирал за крайно неуместни, прокуроршата се беше показала доста щедра за една прокурорша, той се надяваше, че ще намери добре подредено домакинство. Но на вратата мускетарят бе обзет донякъде от съмнение, входът не беше никак приветлив: вонящ и тъмен коридор, слабо осветена стълба от прозорчета, през които се процеждаше светлината от съседен двор; на горния етаж — ниска и обкована с грамадни гвоздеи врата, като главната врата на затвора Гран Шатле. Портос почука с пръст; някакъв висок, блед писар, с гъсти, несресани коси дойде да отвори и поздрави като човек, принуден да уважава у другия и високия ръст, който разкрива неговата сила, и военната униформа, която показва званието му, и цветущото лице, което говори за навика му към добър живот. По-дребен писар застана зад първия, друг по-едър — зад втория, а зад третия се появи дванадесетгодишен дребосък. Всичко трима писари и половина; това на времето означаваше адвокатска кантора с голяма клиентела. При все че мускетарят трябваше да дойде чак в един часа, прокуроршата започна да се ослушва още от дванадесет часа и се надяваше, че сърцето, а може би и стомахът на нейния любим ще го накарат да дойде един час по-рано.
Antoinette: Госпожа Кокнар излезе на входа почти в същото време, когато гостът й застана пред вратата, и появата на достойната —— ’Басет — игра на карти. дама, избави от голямо затруднение. Писарите го гледаха любопитно, а той, като не знаеше какво да каже на тази възходяща и низходяща гама, стоеше с вързан език. — Това е моят братовчед — извика прокуроршата. — Влезте де, влезте, господин Портос. Името Портос направи впечатление на писарите, които почнаха да се смеят, но Портос се обърна и всички станаха отново сериозни. Влязоха в кабинета на прокурора, след като минаха през чакалнята, където бяха писарите, и през кантората, където трябваше да бъдат: тя беше мрачна стая, отрупана с книжа. Като излязоха от кантората, минаха покрай кухнята, която остана вдясно, и влязоха в приемната. Всички тия стаи, които бяха свързани една с друга, не вдъхваха приятни мисли на Портос. Разговорите навярно се чуваха отдалеч през всички тия разтворени врати; освен това, когато минаваха покрай кухнята, той хвърли бърз и изпитателен поглед и сам установи за срам на прокуроршата и за свое голямо съжаление, че там нямаше оня огън, онова оживление, онова движение, които царят обикновено в тоя храм на лакомството при един добър обед. Прокурорът беше навярно предупреден за това посещение, защото не се изненада никак при появата на Портос, който се приближи към него доста нехайно и се поклони вежливо. — Ние, както изглежда, сме братовчеди, нали, господин Портос? — рече прокурорът и се приповдигна, опрял ръце на тръстиковото си кресло. Старецът, облечен в широка черна дреха, в която се губеше хилавото му тяло, беше зелен и сух; малките му сиви очи, които блестяха като въглени, и устата му, която постоянно се кривеше, бяха сякаш единствената част от лицето му, където трептеше още живот. За нещастие краката започваха да отказват да служат на цялата тази кокалеста машина; от пет-шест месеца, откакто беше почувствувал това безсилие, достойният прокурор беше станал почти роб на жена си. Братовчедът бе приет безропотно — ето всичко. Ако беше здрав, господин Кокнар би отхвърлил всякакво родство с господин Портос. — Да, господине, ние сме братовчеди — отвърна, без да се смути, Портос, който всъщност никога не беше се надявал, Че ще бъде приет възторжено от съпруга. — От женска страна, нали? — попита подигравателно прокурорът. Портос не схвана подигравката, взе я за простодушие и се засмя под големите си мустаци. Госпожа Кокнар, която знаеше, че простодушен прокурор е много рядко явление, се усмихна леко и силно се изчерви. Още щом пристигна Портос, Кокнар започна да хвърля тревожни погледи към големия шкаф, поставен срещу дъбовото му писалище. Портос разбра, че този шкаф, при все че не приличаше никак на оня, който беше виждал в сънищата си, трябва да е желаният сандък, и се поздравяваше, че действителността е с шест стъпки по-висока от мечтата. Господин Кокнар не се задълбочи повече да изследва родствените връзки, но като придвижи разтревожения си поглед от шкафа към Портос, каза само: — Нашият братовчед, преди да замине на поход, ще ни направи честта да обядва един път с нас, нали, госпожо Кокнар? Този път Портос получи удара право в стомаха и го почувствува; изглежда, госпожа Кокнар също го почувствува, защото отговори: — Моят братовчед няма да идва вече, ако види, че го посрещаме зле; но в противен случай той ще прекара толкова малко време в Париж, с други думи, няма да има възможност да ни вижда често, и ние. трябва да го помолим да ни навестява почти винаги, когато разполага със свободно време до заминаването си. — О, крака мои! Бедни мои крака! Къде сте? — измърмори господин Кокнар и се опита да се усмихне. Тази помощ, която дойде на Портос в момента, в който бяха застрашени гастрономическите му надежди, вдъхна на мускетаря голяма признателност към неговата прокурорша. Скоро стана време за обед. Минаха в столовата, голяма тъмна стая, която се намираше срещу кухнята. Писарите, които навярно бяха подушили необичайни занимания в къщата, се явиха с военна точност, като държаха в ръка столчетата си, напълно готови да седнат. Виждаше се как движат предварително челюстите си със застрашителни намерения. „Дявол да го вземе! — помисли си Портос, като хвърли поглед върху тримата гладници, тъй като хлапакът, разбира се, не беше допуснат на общата маса. — Дявол да го вземе! Ако бях на мястото на своя братовчед, не бих държал такива лакомци Сякаш са корабокрушенци, които не са яли от шест седмици.“ Появи се господин Кокнар — госпожа Кокнар го возеше в креслото му с колелца и Портос й помогна да го приближи до масата. Щом влезе, и той като своите писари раздвижи ноздри и челюсти. — Охо! — подхвърли той. — Каква апетитна супа! „Какво толкова необикновено намират в тая супа, дявол да го вземе?“ — каза си Портос като видя бледия бульон,който наистина беше много, но съвсем постен — само тук-таме плаваха няколко корички като острови от архипелаг.
Antoinette: Госпожа Кокнар се усмихна, даде знак и всички бързо насядаха. Най-напред се сипа на господин Кокнар, после на Портос; след това госпожа Кокнар напълни своята чиния и раздели коричките без бульон между нетърпеливите писари. В този миг вратата на столовата се отвори от само себе си със скърцане и през полуотворените крила Портос забеляза малкото писарче, което не можеше да вземе участие в угощението и ядеше хляба си при двойната миризма от кухнята и от столовата. След супата прислужничката донесе варена кокошка, разкош, който накара сътрапезниците така да се ококорят, сякаш очите им щяха да изскочат. — Вижда се, че обичате роднините си, госпожо Кокнар — забеляза прокурорът с почти трагична усмивка. — Това е наистина уважение, което правите на своя братовчед. Бедната кокошка беше мършава и покрита седна от ония дебели и настръхнали кожи, които костите никога не успяват да пробият въпреки усилията си; трябва да са я търсили дълго време, докато я намерят на пръта, кацнала там, за да уМре от старост. „Дявол да го вземе! — помисли си Портос. — Това е много жалко. Уважавам старостта, но никак не я обичам варена или печена.“ И той погледна наоколо, за да види дали споделят мнението му; но тъкмо обратното, той видя само пламнали очи, които поглъщаха предварително славната кокошка, предмет на неговото презрение. Госпожа Кокнар дръпна чинията към себе си, откъсна сръчно двата големи черни крака, които сложи в чинията на мъжа си; отряза врата и го остави заедно с главата настрани за себе си; отдели крилото за Портос и подаде на прислужничката, която я беше донесла, почти непипнатата птица и тя изчезна, преди мускетарят да успее да види измененията, които отчаянието придава на лицата според характера и темперамента на тези, които го изпитват. Вместо кокошката се появи блюдо с боб, грамадно блюдо, от което се подаваха няколко овнешки кости, които на пръв поглед изглеждаха покрити с месо. Но писарите не се поддадоха на тази измама и по мрачните им лица се изписа примирение. Госпожа Кокнар раздели това ястие между младежите пестеливо, като добра домакиня. Дойде ред на виното. Господин Кокнар наля от съвсем малко пръстено шише по една трета от чашата на всеки младеж, наля почти толкова и на себе си и шишето мина веднага към страната на Портос и на госпожа Кокнар. Младежите доливаха във виното си вода, после, като изпиеха половин чаша, пак я допълваха и продължаваха непрестанно така, докато на края на обеда пиеха някакво питие, чийто цвят от рубинен започваше да напомня на горен топаз. Портос изяде свенливо кокошето си крилце и потрепера, когато усети под масата коляното на прокуроршата да се допира до неговото. Той също изпи половин чаша от толкова червеното вино и Позна, че е отвратителното монтрьойско вино, ужас за хора с изтънчен вкус. Господин Кокнар го погледна как пие виното чисто и въздъхна. — Ще си хапнете ли от боба, братовчеде Портос? — попита госпожа Кокнар с глас, който искаше да каже: повярвайте ми, не яжте. — Дявол да ме вземе, ако вкуся от него! — измърмори съвсем тихо Портос. После продължи високо: — Благодаря, братовчедке, нахраних се вече. Настъпи мълчание. Портос не знаеше какво да прави. Прокурорът повтори няколко пъти: — Ах, госпожо Кокнар, моите поздравления, вашият обед беше истинско угощение! Боже мой, как се нахраних! Господин Кокнар беше изял супата си, черните крака на кокошката и единствената овнешка кост, по която имаше малко месо. Портос помисли, че му се присмиват, и започна да суче мустаците си и да се мръщи; но коляното на госпожа Кокнар най-нежно го посъветва да има търпение. Това мълчание и прекъсването на обеда, които Портос не можеше да си обясни, имаха, напротив, страшно значение за писарите: при един поглед на прокурора, придружен с една усмивка на госпожа Кокнар, те станаха бавно от масата, сгънаха още по-бавно кърпите си, после се поклониха и тръгнаха. — Хайде, младежи, вървете, храната ви ще се смели през време на работата — каза важно прокурорът.
Antoinette: Когато писарите излязоха, госпожа Кокнар стана и извади от бюфета парче сирене, сладко от дюли и точено с бадеми и мед, което тя сама бе приготвила. Господин Кокнар се намръщи, защото виждаше много ястия; Портос прехапа устни, защото виждаше, че няма какво Да обядва. Той погледна дали блюдото с боба е още там, но блюдото с боба бе изчезнало. — Истинско угощение — извика господин Кокнар, като се въртеше в креслото си, — истинско угощение. Портос погледна шишето, което беше до него, и се надяваше, че с вино, хляб и сирене ще се нахрани; но нямаше вино, шишето беше празно; господин и госпожа Кокнар, изглежда, изобщо не забелязваха това. „Добре — каза си Портос, — за друг път ще зная.“ Той поднесе към устните си лъжичка сладко и по зъбите му полепна лепливото тесто на госпожа Кокнар. „Сега — каза си той — жертвата е принесена. Ах! Да не беше надеждата, че ще надникна с госпожа Кокнар в шкафа на мъжа и.“ След удоволствието от такъв обед, който той наричаше разточителство, господин Кокнар почувствува нужда да си почине. Портос се надяваше, че това ще стане веднага и на самото място, но проклетият прокурор не искаше да чуе за нищо! Трябваше да го отведат в стаята му. Той крещеше, докато не го заведоха пред шкафа му, о ръба на който опря краката си за още по-голяма предпазливост Прокуроршата отведе Портос в една съседна стая и започнаха да поставят основите на помиряването. — Можете да идвате на обед три пъти седмично — каза госпожа Кокнар, — Благодаря — отговори Портос, — не искам да злоупотребявам; освен това трябва да помисля за екипировката си. — Наистина — изстена прокуроршата, — за тази нещастна екипировка. — Уви! Да — отвърна Портос, — за нея! — Но от какво се състои екипировката във вашия полк, господин Портос? — О! От много неща — рече Портос. — Както ви е известно, мускетарите са елитна войска и те се нуждаят от много неща, които са излишни за гвардейците и швейцарците. — Но продължавайте, опишете ми подробно. — Това може да струва около… — поколеба се Портос, който предпочиташе да спори върху общата сума, а не върху подробностите. Прокуроршата очакваше изтръпнала. — Колко? — запита тя. — Надявам се, че няма да надхвърли… Тя спря, нямаше думи да се доизкаже. — О, не — каза Портос, — няма да надхвърли две хиляди и петстотин ливри. Мисля дори, че с малко пестеливост ще се справя с две хиляди ливри. — Божичко! Две хиляди ливри! — извика тя. — Та това е цяло състояние! Портос се намръщи многозначително, госпожа Кокнар го разбра. — Питах за подробности — продължи тя, — защото имам много роднини и клиенти търговци и съм почти уверена, че ще купя необходимите ви вещи два пъти по-евтино, отколкото вие. — Аха! — кимна Портос. — Това ли искахте да кажете! — Да, скъпи господин Портос! И така, не ви ли е нужен най-напред кон? — Да, кон. — Ето на, аз имам, каквото ви е необходимо. — А! — светна от радост Портос. — Значи работата с коня е уредена. После ми трябва пълен такъм, който само един мускетар може да купи и който всъщност няма да струва повече от триста ливри. — Триста ливри: тогава да турим триста ливри — въздъхна прокуроршата. Портос се усмихна: знаем, че той имаше седлото, което беше подарено от Бъкингам, значи това бяха триста ливри, които той смяташе да сложи скрито в джоба си. — После — продължи той — трябва кон за слугата ми и куфар за мене. За оръжието няма защо да се безпокоите — имам оръжие. — Кон за слугата ви ли? — започна нерешително прокуроршата. — Но това е голям разкош, приятелю. — Моля, госпожо! — изпъна се гордо Портос. — Аз да не съм случайно бедняк? — Не. Исках само да кажа, че едно хубаво муле изглежда понякога не по-зле от кон и ми се струва, че ако намерим на Мускетон хубаво муле… — Може да бъде хубаво муле — съгласи се Портос. — Имате право, виждал съм много знатни испански благородници и цялата им свита яздеше мулета. Но в такъв случай вие разбирате, нали, госпожо Кокнар, муле с панделки и звънчета. — Бъдете спокоен — рече прокуроршата. — Остава куфара — продължи Портос. — О, не се тревожете за това — извика госпожа Кокнар. — Мъжът ми има пет или шест куфара, ще изберете най-добрия. Има особено един, с който обичаше много да пътува — в него може да се побере много нещо. — Празен ли е вашият куфар? — запита простодушно Портос. — Разбира се, че е празен — отвърна също така простодушно прокуроршата. — Да, но куфарът, който ми е необходим, трябва да бъде добре напълнен, скъпа моя — заяви Портос. Госпожа Кокнар пак почна да въздиша. Молиер още не беше написал своя Скъперник, тъй че госпожа Кокнар беше предшественица на Арпагон. С една дума, останалата част от екипировката беше обсъждана последователно по същия начин; съвещанието завърши с това, че прокуроршата щеше да даде осемстотин ливри в пари и да достави коня и мулето, на които щеше да се падне честта да понесат Портос и Мускетон по пътя към славата. Като се спряха на тези условия, Портос се сбогува с госпожа Кокнар. Тя искаше много да го задържи, като му хвърляше нежни погледи. Но Портос се оправда със служебна работа и прокуроршата трябваше да отстъпи пред краля. Мускетарят се прибра в къщи гладен и в лошо настроение.
LS: като ги запознава с тънкостите в играта басет1 играта на зарове и с ландскнехт Хм... В нашем переводе "басет, гальбик и ландскнехт"... Интересно, гальбик это "играта на зарове" ? :)
Antoinette: "играта на зарове" — это по-нашему игра в кости. Гальбик — карточная игра. А во французском тексте это "passe-dix", не знаю, что за игра такая.
Antoinette: Нашла таки этот "passe-dix". Это французское название одной из разновидностей игры в кости. Еще она называется "бак дайс", или просто "десятка".
Юлёк (из клуба): Спасибо огромное! :) Можно обнаглеть и попросить весь болгарский текст вот сюда: lavyou@mail.ru Если это возможно, конечно?
Antoinette: Юлёк (из клуба) Я Вам отослала текст.
Юлёк (из клуба): Antoinette Спасибо, сейчас посмотрю, пришел ли он.
Евгения: "Три мушкетера" на болгарском языке - весь текст: http://www.chitanka.info:82/lib/text/2172/1#textstart
LS: Вернусь к украинскому тексту, с Вашего позволения. :) У меня, как я теперь понимаю, перевод, увы, не Терещенко. Фамилию переводчика решили не указывать. :) Во-первых, вовсе пропущено "Предисловие автора" и мы сразу попадаем в Менг. Тут же еще один ляп. Переводчик (или редактор) не стал обременять читателя такими подробностями истории Менга как Жан Клопинель. И прямо на нем - третий: "мiстечко Менг було охоплено революцiэю". Про гугенотов и Ларошель - ни гу-гу, ведь это так непонятно. :)))) Граф де Ла Фер называется де Ля-Фером, Бекингем зовется Жоржем де Вiэ, герцогом Бекiнгемським, Планше - Плянше, "Нечестивец" - "Парпальо" (тогда как "Красную голубятню" и "Сосновую шишку" перевели), "Злой рок" - "Долею". Отсюда вопрос к знатокам украинского. Разве "Доля" = "Злому року", "Року"? Разве это слово не эквивалент русской литературной "Судьбы"? И еще один вопросик. Как ТОЧНО переводится с украинского слово "убогий"? А то комментатор пишет, что "Iссак де Порто зовсiм не такий убогий, яким зобразив його Дюма." Разница, по мнению комментатора, заключается в том, что исторический де Порто обладал замком в Ланне. Хм... А Портос аж тремя... Разница, конечно, есть, только мне не совсем понятно, чью убогость она определяет? Шикарная, сочная фраза, приведенная выше Treville: Бо наш юнак їхав на коні, і цей кінь був такий незвичайний, що мимоволі привертав до себе увагу. То була беарнська верхова конячина віком років дванадцяти, а то й чотирнадцяти, жовтої масті, з облізлим хвостом і рубцям на бабках. Вона, - дарма що чвалала, понуривши голову нижче колін, та, що вершникові марно було натягувати вудила, - ще вільно долала вісім л’є за день. в моем варианте выглядит гораздо беднее: "У нашого хлопця кiнь був такий незвичайний, що його одразу помiтили. Це був буланий беарнський коник рокiв 12 чи 14, без волосся у хвостi, але не без засiк на ногах; iдучи, вiн опускав голову нижче колiн." И всё про коня. :(
Nataly: LS пишет: "Нечестивец" - "Парпальо" * долго смотрит на текст и бьется лбом о клавиатуру* Так вот откуда фраза --"Помните, каких устриц мы едали в Парпальо?" А я себе уже мозги сломала, пытаясь понять, что имел в виду Портос.....:(((
LS: Nataly *напрягая память* А когда Портос говорит это?
Nataly: * покаянно*Теряю былую легкость:(((( Не Портос, а Арамис:(((( - Ах, - произнес Арамис, который менее Атоса был равнодушен ко всему земному, - помните, каких прекрасных устриц мы едали в Парпальо? ДЛС, Глава XVI, ГДЕ ДОКАЗЫВАЕТСЯ, ЧТО В САМЫХ ЗАТРУДНИТЕЛЬНЫХ ОБСТОЯТЕЛЬСТВАХ ХРАБРЫЕ ЛЮДИ НЕ ТЕРЯЮТ МУЖЕСТВА, А ЗДОРОВЫЕ ЖЕЛУДКИ - АППЕТИТА.
LS: Nataly Благодарю! :) Т.к. "Парпальо" без кавычек, мне казалось, что Арамис имел ввиду какой-то городок. Вот и скажите после этого, что сопоставление разных переводов - бессмысленное занятие! *Радостно насвистывая гугенотскую песенку, отправляется добавлять комментарий к "Двадцать лет спустя".*
Nataly: Так и я все время думала, что это какой-то городок:)))
полная версия страницы