Форум » Общий форум по Дюма » Произведения Александра Дюма на разных языках мира. » Ответить
Произведения Александра Дюма на разных языках мира.
Scally: С легкой руки LS имею честь открыть тему, где дюманы смогут поделиться переводами книг Дюма на разные языки.
Ответов - 103, стр:
1 2 3 4 All
Scally: Итак, я начну с перевода "Трех Мушкетеров" на латышский язык. Сейчас я располагаю изданием ТМ на латышском языке в двух томах. (Издательство "Liesma" 1985 год). Так выглядят переплеты двух книг. Здесь - отсканированное содержание обоих томов (выкладываю ссылкой, ибо записано в JPG-файлах, мнго места будет занимать): Содержание первого тома. Содержание первого тома - продолжение. Содержание второго тома. Содержание второго тома - продолжение.
Scally: Ну, а начало нашей любимой книги выкладываю сразу. Итак, "в первый понедельник апреля..."
Scally: Особо хочу коснуться арамисовского рондо. По сюжету стих переведен довольно близко русскому переводу но все-таки сказано совсем по-другому. Я сделала перевод, получилось хоть и коряво (ибо очень хотелось сохранить стиль рондо ), но зато дословно. Латышский вариант: Ko raudat jūs par seno dienu rotu? Ko cerat sagaidīt no ļaunās pasaules? Jums bēdu krustu nepienāktos nest Ja katru asaru tik dievam dotu. Ko raudat jūs?... Перевод на русский язык: Что плачете об украшеньи давних дней, Чего надеетесь дождаться в мире злом? Вам не пришлось бы шествовать с крестом, Коль Богу б дали вы слезы своей. Что плачете?...
LS: Очень красиво! :)
Arabella Blood: Scally пишет: Перевод на русский язык: Что плачете об украшеньи давних дней, Чего надеетесь дождаться в мире злом? Вам не пришлось бы шествовать с крестом, Коль Богу б дали вы слезы своей. Что плачете?... Скажу крамольную фразу - возможно, даже лучше, чем по-русски...
Iren: Arabella Blood Мда... Мне тоже кажется, что латышский красивее русского... А я вот уже битый час ищу в сети румынских ТМ... Уже и целые абзацы перевожу... А толку-то?! Но, хоть убейте, не помню, как по-ихнему будет "мушкетеры"...
Scally: LS пишет: Мда... Мне тоже кажется, что латышский красивее русского... А мне "Ты, что скорбишь..." больше нравится. ))) Эх, знать бы как это рондо в оригинале точно звучит! Может, кто может дословно перевести?
Antoinette: Scally пишет: Может, кто может дословно перевести? PROMT может. Вам нужен французский текст?
Iren: Ой, правда, правда! Кто тут знает французский?
Scally: Antoinette пишет: PROMT может. Вам нужен французский текст? И точно! ))))
Scally: О "Графине де Монсоро". Тоже латышский вариант. Еще не сняла странички текста, но вот забавные наблюдения по-поводу имен героев. Я знаю что альтернатива произношения имени Келюса - Кайлюс. Но в переводе это имя звучало как Квелс. Бедный Шико! Подозревал ли он когда-нибудь, что его будут называть Чико, причем с ударением на ПЕРВЫЙ слог. Жанна де Бриссак стала Жанной де Брисе. Ну, Сен-Люк он и есть Сантлукс, а вот Антрагэ не пощадили - ныне он Шарлс Балзакс д'Антражс. Барон де Нанси изменился совсем чуть-чуть став бароном Нансэ. Бюсси и вовсе отделался лекгим испугом. Но особенно досталось Генриху III, ибо его имя не только изменили, но и перевели. Генрих стал Индрикисом!
Iren: Scally пишет: Индрикисом! Гоооосподи... Мама, роди меня обратно!
Antoinette: Scally пишет: Генрих стал Индрикисом! Индрикис III, стало быть. А как по-латышски Валуа?
Antoinette:
Antoinette: У меня вышла задержка с финскими текстами. Хотелось предложить вашему вниманию более лучшее издание, чем то, о котором я писала. Там шрифт неудобный, трудно читать. Поэтому я решила подождать несколько дней. Вчера получила "Три мушкетера" в шести томах. То есть, их должно быть шесть, у меня только три. Прельстилась иллюстрациями, которые были взяты из первого иллюстрированного издания "ТМ", вышедшего в 1846 году в Париже. Издание с портретом автора. Золотое тиснение, ляссе. Иллюстрации оказались Beauce и Philippoteaux, жалко, в неполном составе. Но перевод! Совершенно неуклюжий, не знаю на кого расчитанный. Как будто кто-то пытается пересказать роман своими словами. А в другом издании, обычном, перевод замечательный. Думаю, разница будет видна с первой строки, даже тем, кто не знает финского языка.
LS: Спасибо большое! Очень здорово! (В скобках. А что такое "ляссе"?)
Antoinette: Ляссе — это ленточка-закладка, прикрепляемая к корешку блока.
Scally: Antoinette пишет: Индрикис III, стало быть. А как по-латышски Валуа? Как ни странно, но... Валуа!
Treville: Господа, по горячей просьбе Юлек (Юлька? не знаю точно, как надо склонять ) я выкладываю украинский перевод всеми нами особо любимой главы «Жена Атоса». Хочу отметить, что этот перевод Юрия Терещенко очень хороший, это не есть калька с русского перевода Ксаниной – Лившиц, а оригинальный перевод с французского. И кроме этого, те из вас, кто (возможно) знаком с украинским языком, смогут по достоинству оценить стиль, вкусный, приятный язык, оригинальные обороты и западенские выражения, почти полонизмы, которые использует переводчик. Если вам понравится, могу потом еще выложить главу про обед у прокурорши. В украинском варианте звучит незабываемо! Я позволила себе добавить комментарии, касающиеся различия русского и украинского вариантов перевода.
Treville: ДРУЖИНА АТОСА - Тепер нам треба дізнатись, що сталося з Атосом, - сказав д’Артаньян Арамісові, який помітно повеселішав, коли гість розповів йому всі новини, що відбулися в столиці з дня його від’їзду, і коли розкішний обід примусив одного забути свою дисертацію, а другого – втому. - Невже ви гадаєте, що з ним могло скоїтися якесь нещастя? – спитав Араміс. - Атос такий хоробрий, розважливий і так чудово орудує шпагою. - Ваша правда, і я більше за будь – кого схиляюсь перед хоробрістю та спритністю Атоса, але, як на мене, краще захищатися шпагою від списа, ніж від палиці. Боюся, що Атоса пошарпали слуги, а цей народ б’ється завзято і не любить відступати, доки не доведе справу до кінця. Томі я й хотів би мерщій вирушити в дорогу. - Я спробую поїхати з вами, - сказав Араміс, - хоч і відчуваю, що навряд чи зможу сісти на коня. Вчора я хотів повправлятися канчуком – он він висить на стіні, - але біль не дав мені продовжити цю благочестиву справу. - Це тому, мій любий друже, що ніколи ще ніхто не лікував вогнепальну рану батогом; але ви були хворі, а хвороба впливає на голову, так що я дарую вам вашу слабість. - Коли ж ви їдете? - Завтра на світанку; спробуйте добре виспатися за ніч, і, якщо зможете, завтра поїдемо разом. - Тоді до завтра, - сказав Араміс. – Бо хоч ви і залізний, але треба ж і вам відпочити. Вранці, зайшовши у Арамісову кімнату, д’Артаньян застав його біля вікна. - Що ви там роздивляєтесь? – спитав юнак. - Правду кажучи, милуюся отими трьома чудовими кіньми, яких конюхи тримають на поводу. Подорожувати на таких скакунах можуть собі дозволити тільки найшляхетніші вельможі. - Любий мій Арамисе, ви теж матимете цю радість; один з цих коней – ваш. - Та невже ж! який саме? - Той, який вам більше до вподоби: мені однаково. - І розкішна попона на ньому теж моя? - Авжеж. - Ви смієтеся з мене, д’Артаньяне? - Відтоді, як ви знову заговорили французькою, я не сміюся. - Ці позолочені кобури, оксамитовий чепрак, гаптоване сріблом сідло – все це моє? - Ваше, як і отой кінь, що б’є копитом, мій, а той, що гарцює, Атосів. - Хай йому чорт! Усі троє просто чудові. - Мені дуже приємно, що вони вам подобаються. - Отже, король зробив вам такий дарунок? Можете бути певні, що принайми не кардинал; але хай вас не обходить, звідки взялися ці коні; пам’ятайте тільки – один з них ваш. - Я беру того, якого тримає рудий слуга. - Чудово! - Присягаюся Богом! – вигукнув Араміс. – це допоможе мені остаточно видужати: на такого коня я сів би навіть з тридцятьма кулями в тілі. А стремена які! Гей, Базене, йдіть-но сюди, та швидше! Базен з’явився на порозі, сумний і понурий. - Відполіруйте мою шпагу, почистіть капелюх, випрасуйте плащ і зарядіть пістолети, - сказав Араміс. - Останній наказ зайвий, - урвав д’Артаньян. – У вас в кобурах лежать заряджені пістолети. Базен зітхнув. - Та годі вам, Базене, заспокойтесь, - сказав д’Артаньян. – Царство небесне можна заслужити у будь-якому званні. - Мій пан був уже таким хорошим богословом! – відповів Базен, мало не плачучи. – Він міг би стати єпископом, а може, й кардиналом. - Стривай, мій любий Базене, подумай гарненько й скажи: навіщо бути духовною особою? Адже це не позбавляє від необхідності воювати; ось побачиш, кардинал обов’язково вирушить у перший же похід з шоломом на голові та протазаном у руці. А що ти скажеш про пана Ногаре де Лавалетта? Він теж кардинал, а спитай-но в його слуги, скільки разів він щипав йому корпію. - На жаль, усе це так, - зітхнув Базен. – Я добре бачу, добродію, що світ нині перевернувся догори дном. Отак розмовляючи, д’Артаньян, Араміс і бідолашний слуга зійшли на подвір’я. - Потримай стремено, Базене, - сказав Араміс. І він легко й граціозно скочив у сідло. Але після кількох вольтів і курбетів благородної тварини Араміс відчув такий нестерпний біль, що зблід і похитнувся. Обачний д’Артаньян, який не спускав з нього ока, кинувся до друга, підтримав його, допоміг злізти з коня й одвів до кімнати. - Мій любий Арамисе, вам ще треба підлікуватися, - сказав він. – Я поїду розшукувати Атоса сам. - Ви й справді залізний! – вигукнув Араміс. - Мені щастить – тільки й того. Ну, а як ви житимете тут без мене? Суперечок про персти й благословення більш не буде? Араміс посміхнувся. - Я писатиму вірші, -сказав він. - Авжеж, вірші, напахчені такими самим парфумами, що й записка служниці пані де Шеврез. Навчіть Базена правилам віршування, це трохи втішить його. Що ж до коня, то їздить на ньому щодня потроху, і ви знову звикнете до сідла. - О, за це не турбуйтеся, - відповів Араміс. – До вашого приїзду я зовсім одужаю. Вони попрощалися, і за десять хвилин д’Артаньян, доручивши Арамиса піклуванню Базена і хазяйки заїзду, вже скакав по Ам’єнській дорозі.
Treville: Яким він знайде Атоса, та й взагалі чи знайде його? Адже д’Артаньян залишив Атоса в дуже скрутних обставинах: можливо навіть, що його друг загинув. Ця думка засмутила юнака, що він тяжко зітхнув і сам собі присягнувся помститися за свого товариша. З усіх д’Артаньянових друзів Атос був найстаршим, і, здавалось би, мав бути найменш близький йому за смаками й навичками. І все-таки д’Артаньян вирізняв його серед усіх. Шляхетна зовнішність Атоса, спалахи величі, що проривалися час од часу скрізь тінь непомітності, якою він доброхіть себе оточив, врівноваженість, витриманість, щира товариськість, дошкульна веселість, нарешті хоробрість, яку можна було б назвати сліпою, коли б її не зумовлювала дивовижна холоднокровність – усе це викликало в д’Артаньяна почуття куди сильніші за повагу або дружню прихильність: наш юнак захоплювався Атосом. Атоса, коли він був у гуморі, можна було б порівняти з паном де Тревілем, цим вишуканим і благородним придворним. Він був середній на зріст, але такий стрункий і ставний, що не раз і не двічі, борючись з Портосом, перемагав цього велетня, про фізичну силу якого ходили чутки серед мушкетерів; його обличчя з проникливими очима, прямим носом і чітко окресленим, як у Брута, підборіддям, мало в міру владний і привітний вигляд; руки, за якими він зовсім не доглядав, доводили до відчаю Арамиса, який не жалів на свої ні мигдального мила, ні ароматичної олії; голос його був глибокий і водночас мелодійний; та найсуттєвішою прикметою, яка здавалася зовсім незбагненною в Атосі, що завжди намагався бути ненав’язливим і непомітним серед інших, було те знання світу та звичаїв найвишуканішого товариства, ті сліді шляхетного виховання, які мимоволі вчувалися у кожному його вчинку. Коли йшлося про званий обід, Атос влаштовував його краще за будь-кого з придворних, пропонуючи кожному гостю місце відповідно до того становища, яке він успадкував од предків або здобув сам. Атос показував себе знавцем усіх дворянських ліній королівства, їх генеалогії, сімейних зв’язків, гербів і походження їхніх гербів. Він блискуче знав геть усе про старовинні звичаї та про спадкові права, які мають великі землевласники, й чудово розумівся на полювання з псами та соколами; якось у розмові про це високе мистецтво Атос здивував навіть самого короля Людовіка ХІІІ, якого завжди мали за бездоганного знавця цієї справи. Як і усі вельможі того часу, Атос блискуче фехтував та їздив верхи. Понад те, він так знався на схоластичних науках, які нечасто вивчалися тоді серед військових, що тільки поблажливо всміхався, дослухаючись до тих нечисленних латинських фраз, якими хизувався Араміс і які начебто розумів Портос. Кілька разів, коли Араміс припускався помилки в правилах граматики, Атос дозволяв собі, на превеликий подив друзів, поставити дієслово в потрібний час, а іменник – у належний відмінок. До того ж він був бездоганно чесним, і це в ту добу, коли військові так легко обходилися з вірою та совістю, коханці – з делікатністю, властивою для наших днів, а бідняки – з сьомою заповіддю божою. Одне слово, Атос був незвичайною людиною. Але траплялося й так, що часом цю витончену натуру, це прекрасне створіння, цей проникливий розум долала низька буденщина – подібно до того, як це буває з старими людьми, що помалу підупадають на силах і втрачають глузд. Коли –справа цілком звична – Атос потрапляв у скруту, все світле, що було в ньому, згасало, і всі його достойності розвіювалися, немов поглинуті темрявою ночі. Напівбог зникав – але й людині майже не лишалося місця. Схиливши голову, ледве повертаючи язиком, Атос довгими годинами дивився згаслими очима то на пляшку і склянку, то на Грімо, який, звикши підкорятися кожному його знаку, читав у безтямному погляд свого хазяїна найменші його бажання й одразу ж їх виконував. Якщо четверо друзів збиралися саме в такий час, Атос за всю розмову прохоплювався одним-двома словами, та й то, сказаними через силу. Натомість він пив за чотирьох; але це зовсім не впливало на нього, хіба що він трохи більше насуплював брови та ставав ще сумнішим, ніж звичайно. Д'Артаньян , що, як ми знаємо, мав допитливий і проникливий розум, не годен був, попри всю свою цікавість, збагнути причин цієї глибокої байдужості, або хоч визначити обставини, що породжували її. Атос ніколи не отримував листів, як ніколи й не робив чогось такого, про що не було б відомо його друзям. Не можна сказати, що в такий смуток його вкидало вино: навпаки, він пив саме для того, щоб побороти журбу, хоч, як ми вже казали, ці ліки тільки додавали Атосові смутку. Не можна було б пояснити його чорну меланхолію й невдалою грою, бо, на відміну від Портоса, який, залежно від повороту обставин. То горлав пісень, то вибухав прокльонами, Атос, виграючи, лишався таким самим спокійним, як і тоді, коли програвав. Розповідали, що якось, сидячи в колі мушкетерів, він виграв за вечір тисячу пістолів, програв їх разом з гаптованою золотом парадною портупеєю, відіграв усе це і понад те виграв ще сто луїдорів. І при цьому його гарні чорні брови ні на мить не насупилися, руки не втратили своєї сніжної білості, а розмова, яка неквапно точилася в той вечір, була весь час спокійною і приємною. Смуток, що затьмарював йому обличчя, аж ніяк не можна було пояснити також впливом змін погоди, як це трапляється з нашими сусідами-англійцями. Його туга збільшувалася саме у найкращу пору року – червень і липень були для Атоса найгіршими місяцями. Останнім часом ніхто не бачив його засмученим, і він тільки знизував плечима, коли з ним говорили про майбутнє; отож, Атосова таємниця була пов’язана з минулим, і це підтверджували непевні чутки, які дійшли свого часу й до д'Артаньяна. Ця таємничість збуджувала тим більшу цікавість, що Атоса навіть у хвилини найсильнішого сп’яніння жодного разу не зрадили ні очі, ні язик, хоч які хитромудрі запитання ставили йому співбесідники. - Лиха година! – міркував уголос д'Артаньян . – Може, бідолашний Атос помер, і помер з моєї вини, бо саме заради мене він погодився взяти участь у цій справі, не цікавлячись ні причиною, ні метою нашої подорожі й не сподіваючись на будь-яку винагороду для себе. - Як по правді, пане, - додав Планше, - то я певен, що ми зобов’язані йому життям. Пригадуєте, він закричав: «Не гай часу, д'Артаньяне! Я у пастці!» А потім, вистреливши з двох пістолетів, відчайдушно кинувся на ворогів зі шпагою. Мені навіть здалося, що їх було там не менше двадцяти злодіяк, чи радше, двадцяти розлючених чортів! Ці слова подвоїли запал д'Артаньяна, і він підострожив коня, який і без того ніс вершника чвалом. Я пропущу, с вашего позволения, разговор д'Артаньяна с трактирщиком и начну со сцены с англичанами.
Treville: Англійці були дуже сердиті: стомившися після довгої дороги, вони помирали від голоду та спраги. - Це насильство! –кричали вони французькою мовою, правда, з помітним іноземним акцентом. – Якийсь зайдиголова не дозволяє чесним людям розпоряджатися своїм власним вином. Ми висадимо двері, а якщо він зовсім розшаленіє, ми вб’ємо його! - Стривайте, панове! – сказав д'Артаньян , витягаючи з-за пояса пістолети. Ви, пробачайте, нікого не вб’єте. - Гаразд, гаразд, - долинув з-за дверей спокійний голос Атоса, - впустіть собі цих злодіяк, і ми ще побачимо, хто кого вб’є. Хоч які безстрашні були англійці. Вони нерішуче перезирнулись. Їм здалося, що в погребі сидить голодний людожер, якесь казкове чудовисько, і ніхто не може безкарно війти до його печери. На якусь мить запала мовчанка. Та потім англійцям стало соромно за свою нерішучість: найбільш нетерплячий з них спустився на п’ять чи шість сходинок вниз і вдарив ногою у двері. Здавалося, таким ударом можна проламати й муровану стіну. - Планше, - сказав д'Артаньян , зводячи курки пістолетів, - я беру на себе того, що нагорі, а ти візьми нижнього. Гей, добродії! Ви хочете битися? Чудово! Нумо битися! - О боже! – глухо пролунав голос Атоса. – Невже я чую голос д'Артаньяна? - Авжеж, - голосно відповів д'Артаньян, - це я, мій друже. - От і чудово! – зауважив Атоса. – Тепер ми покажемо цим заводіякам. Як висаджувати двері! Англійці схопилися за шпаги, але тут же зрозуміли, що опинилися між двох вогнів. Хвилинку вони вагалися, проте, як і вперше, самолюбство перемогло, і від другого удару двері погреба тріснули навпіл. - Відійди, д'Артаньяне, відійди! – вигукнув Атос. – Відійди, бо я зараз стрілятиму! - Панове, - сказав д'Артаньян , якого ніколи не зраджувала здатність тверезо міркувати. – Панове, подумайте про своє становище! Спокійно, Атосе! Панове, ви затіваєте кепську справу і даремно лізете під кулі. Я й мій слуга почастуємо вас трьома пострілами, стільки ж ви дістанете з погреба; крім того, в нас є шпаги, якими, можете бути певні, я і мій друг непогано володіємо. Дайте мені владнати і ваші, і свої справи. Зараз ви матимете своє вино. Обіцяю вам. - Якщо тільки воно тут лишилося, - долинув глузливий голос Атоса. В корчмаря аж мороз поза спиною пішов. - Чому це –якщо тільки воно тут залишилося? – прошепотів він. - Залишилося, хай йому чорт! – сказав д'Артаньян . – Заспокойтеся, удвох вони не могли випити весь погріб. Панове, вкладіть ваші шпаги у піхви. - Гаразд! Але ви теж заткніть пістолети за пояс. - Залюбки. І д'Артаньян перший подав приклад. Потім, обернувшись до Планшет, він знаком наказав йому розрядити мушкет. Якусь мить повагавшись, англійці і собі вклали шпаги у піхви. Д'Артаньян розповів їм історію ув’язнення Атоса. А що вони були справжніми джентльменами, то у всьому звинуватили корчмаря. - Тепер, панове, - сказав д'Артаньян , - ідіть до себе і повірте моєму слову: за десять хвилин вам принесуть усе, чого ви забажаєте. Англійці вклонилися і вийшли. - Нарешті я лишився сам, мій любий Атосе, - гукну д'Артаньян , - і ви можете відчинити мені двері. - Зачекайте хвилинку, - відповів Атос. У погребі зашурхотіли оберемки хмизу й зарипіли колоди: то були бастіони і контрескарпи Атоса, що їх знищував сам обложений. За хвилину двері прочинилися, і в отворі з’явилося бліде обличчя Атоса. Він кинув меткий погляд праворуч і ліворуч. Д'Артаньян підбіг до друга і ніжно обійняв його; та коли він вирішив вивести Атоса з цього вогкого підземелля, то помітив, що той заточується. - Ви поранені? – спитав д'Артаньян. - Ні! Просто я п’яний, як ніколи, тільки й того. Ніколи ще ніхто не прикладав таких зусиль, аби й справді напитись по зав’язку. Гей, хазяїне! Присягаюся богом, мабуть, я вижлуктив не менше ніж півтораста пляшок. - Згляньтеся! – вигукнув корчмар. –Коли ще й слуга випив хоча б половину того, що випив його пан, я пропав. - Грімо надто добре вихований, він не дозволить собі пити те саме вино, що й я. Він пив тільки з барила. Правда, я не певен, що він не забув вставити чіп. Чуєте? Там щось цебенить!... Д'Артаньян зареготав так голосно, що корчмаря наче жаром обсипало. Опять-таки пропускаем сцену разборки с трактирщиком, котрому Атос потом снился в кошмарах, и переходим к самому вкусному.
Treville: - А тепер, - сказав Атос, - поки нам принесуть вина, повідай мені, д'Артаньяне, що з нашими друзями. Д'Артаньян розповів, як він застав Портоса у ліжку з вивихнутим коліном, а Арамиса – за столом у товаристві двох богословів. Тільки-но він скінчив свою оповідь, як до кімнаті зайшов хазяїн з пляшками й окостом, що, надвоє щастя, корчмар зберігав у іншому місці. - Чудово, мовив Атос, наливаючи собі й д'Артаньянові вина, - але ви розповіли мені тільки про Портоса й Арамиса. А що сталося з вами, мій друже? Чомусь ви дуже смутні. - На жаль, так, - відповів д'Артаньян . – І це тому, що я – найнещадніший серед усіх нас. - Ти нещасний, д'Артаньяне? – вигукнув Атос. – Що ж сталося? Розкажи мені. - Потім, - відповів д'Артаньян. - Потім! Але чому потім? Ти гадаєш, що я п’яний, д'Артаньяне? Затям назавжди: ніколи моя голова не буває такою ясною, як після пляшки вина. Ну, то розказуй, я уважно слухаю. Д'Артаньян розповів історію, що трапилася з пані Бонасьє. Вислухавши його, Атос спокійно сказав: - Це дрібниці, звичайнісінькі дрібниці. «Дрібниці» було його улюблене слівце. - Вам усе дрібниці, мій любий Атосе! – відповів д'Артаньян . – В устах людини, яка ніколи не кохала, це слово здається мені непереконливим. Згаслі очі Атоса раптом спалахнули; та за мить вони знову стали каламутними і тьмяними. - Авжеж, - мовив він так само спокійно, - я не кохав ніколи. - Тож у вас кам'яне серце, - сказав д'Артаньян , - ви маєте зрозуміти, що помиляетесь, так суворо ставлячись до нас, людей з ніжним серцем. - Ніжне серце – розбите серце, - зауважив Атос. - Що ви хочете цим сказати? - Я хочу сказати, що кохання – це лотерея, в якій тому, хто виграв, дістається смерть! Повірте мені любий мій д'Артаньяне, вам дуже пощастило, що ви програли. І коли дозволите дати вам пораду, то от вона – програвайте завжди. - Мені здавалося, що вона так мене кохає! - Це вам тільки здавалося. - О ні, вона й справді кохала мене. - Хлопче! Немає на світі чоловіка, котрий не вірив би, як і ви, що його кохана кохає його. Так само – немає людей, яких їхні коханки не дурили б. - Окрім вас, Атосе! Адже у вас ніколи не було коханки. - Авжеж, - сказав Атос, хвилинку помовчавши, - у мене ніколи не було коханки. Вип’ємо! - Але коли так, філософе, - вигукнув д'Артаньян , -навчіть мене, підтримайте мене; мені як ніколи потрібні зараз поради і співчуття. - Співчуття? В чому? - В моєму нещасті. - Ваше нещастя – сміхота, - відповів Атос, знизуючи плечима. – Хотів би я знати, що б ви сказали, коли б я розповів вам одну любовну історію. - Що сталася з вами? - Або з одним із моїх друзів, байдуже! - Розкажіть, Атосе, розкажіть. - Вип’ємо, так буде краще. - Пийте і розповідайте. - Справді – це можна робити водночас, - сказав Атос, вихилив свою склянку і знов її налив. - Я слухаю, - сказав д'Артаньян. Атос замислився; що довше він мовчав, то дужче блід. Він був у тій стадії сп’яніння, коли звичайний п’яничка падає й засинає. Але Атос тільки марив наяву. В цьому сомнамбулізмі сп’яніння було щось моторошне. - Ви неодмінно цього хочете? – спитав Атос. - Дуже прошу вас, - відповів д'Артаньян . - Гаразд, хай буде по-вашому. Один з моїх друзів, слухайте уважно – один з моїх друзів, а не я, - сказав Атос, похмуро всміхаючись, один граф, родом з тієї ж провінції, що й я, тобто з Беррі, знатний, як Дандоло або Монморансі, закохався, коли йому було двадцять п’ять років, у шістнадцятирічну дівчину, чарівну, як саме кохання. Крізь властиву її вікові наївність просвічував кипучий розум –не жіночий розум, розум поета; вона не просто подобалася – вона чарувала. Жила вона в маленькому містечку разом із братом, парафіяльним священиком. Обоє вони були не з цих країв; ніхто не знав, звідки вони приїхали, але завдяки надзвичайній красі дівчини та високому благочестю її брата нікому й на думку не спадало розпитувати їх про це. А втім, усе свідчило, що вони були хорошого роду. Мій друг, знатний вельможа, міг би легко звести її або взяти силою – він був повновладним господарем у тому краї; та й хто став би оступатися за чужих, нікому не відомих людей? На жаль, він був чесною людиною. Він одружився з нею. Дурень, віслюк, бовдур! - Чому? Адже він кохав її! – спитав д'Артаньян. - Почекайте трохи, - сказав Атос. – Він одвіз її до свого замку й зробив з неї першу даму в усій провінції. Треба віддати їй належне – вона чудово грала свою роль. - І що далі? – перебив д'Артаньян. - Що далі! Якось, коли вона разом з своїм чоловіком була на полюванні, - Атос говорив тихо, але дуже збуджено, - графиня впала з коня й знепритомніла. Граф кинувся їй на допомогу. Комір її сукні був надто тісний і заважав дихати. Граф розпоров його кинджалом і ненароком оголив плече. Вгадайте, д'Артаньяне, що було в неї на плечі? – спитав Атос, голосно зареготавши. - Звідки мені знати? – відповів д'Артаньян . - Квітка лілії, - сказав Атос. – Вона була затаврована. І Атос водно дух вихилив склянку вина. - Який жах! - вигукнув д'Артаньян . – Не може бути! - Я кажу правду. Ангел виявився чортом, мій любий. Доброчесна дівчина була злодійкою. - Що ж зробив граф? - Граф був повновладним господарем на своїй землі, він мав право карати на смерть і милувати своїх підданців. Він зірвав з графині одежу, зв’язав їй руки й повісив її на гіллі дерева. - О небо, Атосе! Це з душогубство! – вигукнув д'Артаньян . - Усього лише вбивство, не більше, - сказав Атос, блідий, як смерть. Але що це? Здається, в мене немає більше вина. Схопивши останню пляшку за шийку, Атос підніс її до губів і спорожнив одним ковтком, наче то була звичайнісінька склянка. Потім він схилив голову на руки. Д'Артаньян , переляканий, стояв над ним. - Це назавжди вилікувало мене від охоти мати справу з вродливими, поетичними й чарівними жінками, - трохи згодом сказав Атос, ви простуючись і, певно, не збираючись доводити до кінця розповідь про графа. – Боронь боже й вас од такої спокуси. Вип’ємо! - То вона померла? – пробурмотів д'Артаньян . - Так, тисяча чортів! Давайте вашу склянку!.. Шинки, блазню! – гукнув Атос до корчмаря. – Ми не можемо так пити. - А брат? – боязко спита д'Артаньян . - Брат? – повторив Атос. - Так, священик. - А-а! Я хотів, щоб його теж повісили; але він випередив мене і встиг втекти з своєї парафії. - І ви дізналися потім, хто був цей негідник? - Мабуть, перший коханець і співучасник цієї красуні, пройдисвіт, який, либонь, і священиком прикинувся, аби тільки одружити свою коханку та влаштувати її долю. Сподіваюсь, що його вже четвертували. - Боже мій,боже мій! – вигукнув д'Артаньян , вражений страшною розповіддю. - Пригощайтеся шинкою, д'Артаньяне, вона чудова, - сказав Атос, одрізаючи шматок і кладучи його на тарілку юнака. – А й справді шкода, що в погребі не було хоч би чотирьох тиках окостів! Я б випив на п’ятдесят пляшок більше. Д'Артаньян більше не міг далі підтримувати цієї розмови; голова йшла йому обертом. Він упав голову на руки і вдав, ніби заснув. - Розучилася пити молодь, - сказав Атос, з жалем дивлячись на свого друга. – А цей же ще з кращих!...
Treville: Мои комменты «тінь непомітності, якою він доброхіть себе оточив» - доброхіть – значит добровольно. Это совпадает с новым переводом. В старом было «тень, в которой он обычно держался» «завжди намагався бути ненав’язливим і непомітним» - вот это интересно. Перевожу буквально: «ненавязчивым и незаметным». Для сравнения: в старом переводе «незаметным и незначительным», в новом – «всегда скрытном и скромном» . Согласитесь, что все это разные вещи. Интересно, как в оригинале? «Мені навіть здалося, що їх було там не менше двадцяти злодіяк, чи радше, двадцяти розлючених чортів!» - эти слова Планше говорит о противниках Атоса. В русском переводе же Планше сравнивает с двадцатью чертями самого Атоса. «вони знову стали каламутними і тьмяними.» - то есть мутными и тусклыми. Мне кажется, что это звучит лучше, чем в русском переводе (тусклыми и туманными) – больше соответствует истине. «Дурень, віслюк, бовдур!» - )) Dumpkopf! Rotznaze! Дурак, сопляк, - автоматически перевел Каммерер ))) Массаракш, само вспомнилось. Так вот, это будет «дурак, осел, идиот». Ближе к старому переводу, как мне кажется. «- О небо, Атосе! Це з душогубство! - Усього лише вбивство, не більше» - между понятиями «душогубство» и «вбивство» в украинском языке есть разница, которая в русском уже утеряна, эти слова стали синонимами. Атос , говоря, что это всего лишь убийство, намекает на то, что душу ее погубить было нельзя за неимением таковой. «перший коханець і співучасник цієї красуні, пройдисвіт»- пройдисвіт значит проходимец. В русском переводе иначе: Атос говорит «достойный человек», в новом переводе «порядочный человек». Почему, интересно, такая разница? «Розучилася пити молодь» - коронная фраза звучит так же, а жаль – в новом переводе мне нравится больше, «не та пошла молодежь» - рулит!
LS: Treville! Спасибо большое!!!!! А нельзя ли еще и кусочек первой главы выложить? С самого начала и до описания мерина?
Treville: Можно безусловно. Рада, что вам понравилось. Вы мне вот что скажите, россияне и не только, вы украинские буквы видите? А то часто с этим бывают проблемы.
Antoinette: Treville пишет: Вы мне вот что скажите, россияне и не только, вы украинские буквы видите? А то часто с этим бывают проблемы. Я нормально вижу все украинские буквы, не знаю, как другие.
Antoinette: "Королева Марго" в шведском переводе. Название книги по-шведски — "Drottning Margot". Выкладываю несколько страниц из первой главы "Латынь герцога де Гиза".
Scally: Treville Спасибо! Очень интересно! Присоединяюсь к просьбе LS. :-)
LS: Весь украинский текст отображается нормально.
полная версия страницы