Форум » Общий форум по Дюма » Произведения Александра Дюма на разных языках мира. » Ответить

Произведения Александра Дюма на разных языках мира.

Scally: С легкой руки LS имею честь открыть тему, где дюманы смогут поделиться переводами книг Дюма на разные языки.

Ответов - 103, стр: 1 2 3 4 All

Pauline: Treville Ой, спасибо за такую прелесть! Рулезз!!!

Antoinette: Scally пишет: Эх, знать бы как это рондо в оригинале точно звучит! Может, кто может дословно перевести? Я вспомнила, что у нас Pauline знает французский, и предложила ей перевести рондо. Вот сделанный ею дословный перевод. Вы, что оплакиваете прошлое, полное очарования И что влачите несчастливые дни, Все ваши несчастья закончатся, Когда лишь Богу вы отдадите (подарите) ваши слезы. Вы, что плачете.

Treville: Продолжаем знакомиться, господа, с моим родным языком на примере любимого романа. Вашему вниманию предлагаю начало первой главы. ТРИ ПОДАРУНКИ ПАНА Д’АРТАНЬЯНА – БАТЬКА У перший понеділок квітня місяця 1625 року все містечко Менг, де народився автор «Романа про троянду», було охоплене таким хвилюванням, наче туди прийшли гугеноти, щоб влаштувати з нього другу Ла-Рошель. Дехто з городян, угледівши жінок, що бігли по Головній вулиці, і почувши зойки дітей біля порогів будинків, квапливо надівали обладунки й, захопивши для хоробрості мушкет або сокиру, поспішали до корчми «Вільний мірошник», навпроти якої збирався щораз більший натовп гомінливий і цікавих людей. За тих часів, коли майже не минало дня, аби якесь місто не відзначило в своєму літописі схожу подію, такий переполох був справою звичайною. То вельможі воювали між собою; то король ворогував з кардиналом; то іспанці йшли війною на короля. Крім цих воєн – прихованих чи явних, таємних чи відкритих, - були ще наскоки жебраків і злодіїв, гугенотів і грабіжників, вовкулаків і слуг, які ворогували з усім світом. Городяни безперестанку озброювалися проти злодіїв, проти волоцюг і проти слуг, нерідко – проти вельмож і гугенотів, іноді – проти короля, і тільки проти кардинала та іспанців – ніколи. Отож згаданого першого понеділка квітня місяця 1625 року жителі Менга, почувши шум і не побачивши ні червоно-жовтих прапорців, ні слуг у лівреях Рішельє, кинулися, за давньою звичкою, до корчми «Вільний мірошник». Прибігши туди, кожен міг довідатися про причину переполоху. Юнак…А втім, намалюємо кількома штрихами його портрет. Уявіть собі Дон Кіхота вісімнадцяти років, Дон Кіхота без панцера, кольчуги і наколінників, Дон Кіхота у вовняному камзолі, синій колір якого набрав непевного – середнього між кольором винного осаду й небесної блакиті – відтінку. Обличчя - видовжене й засмагле; гострі вилиці – ознака хитрості; надмірно розвинені м’язи на щелепах – прикмета, за якою відразу і безпомилково можна впізнати гасконця, навіть коли він без берета – а наш юнак мав на голові берет, ще й з поганеньким пером. Очі в молодика були розумні й відверті; ніс з горбинкою, тонкий і гарно окреслений. На зріст він був надто високий для юнака і надто малий для дорослого чоловіка, тож недосвідчена людина могла б сказати, що це фермерський синок подався в мандри, якби на ньому не було почепленої на шкіряній перев’язі через плече довгої шпаги, що била його по ногах, коли він ходив, і стукала по кошлатій шерсті коня, коли він сидів верхи. Бо наш юнак їхав на коні, і цей кінь був такий незвичайний, що мимоволі привертав до себе увагу. То була беарнська верхова конячина віком років дванадцяти, а то й чотирнадцяти, жовтої масті, з облізлим хвостом і рубцям на бабках. Вона, - дарма що чвалала, понуривши голову нижче колін, та, що вершникові марно було натягувати вудила, - ще вільно долала вісім л’є за день. На нещастя, ці добрі якості шкапини були так приховані за її химерною мастю та дивною ходою, що на ті часи, коли всяк добре знався на конях, поява її у Менгу, куди вона ступила чверть години тому через Божансійські ворота, викликала справжню сенсацію, яка кинула тінь і на вершника.


Treville: Комментарии. «вовкулаків» - вообще это значит «оборотней», но я думаю, что переводчик просто использовал одно из старинных значений этого слова – «разбойников». Но как звучит! «синій колір якого набрав непевного – середнього між кольором винного осаду й небесної блакиті – відтінку» - мне лично сравнение с цветом винного осадка нравится больше. В русских переводах: «средним между рыжим и небесно - голубым» в старом переводе и «невыразимый оттенок зеленоватого с небесно-голубым». «Очі в молодика були розумні й відверті» - то есть умные и открытые, искренние. Во как. Для сравнения: «взгляд открытый и умный» в старом переводе и «глаза у него были большие и умные» в новом. «Бо наш юнак їхав на коні, і цей кінь був такий незвичайний, що мимоволі привертав до себе увагу.» - к сожалению, переводчику не удалось передать игру слов, которая есть в этой фразе. В русских переводах она есть: «столь замечательный, что был всеми замечен» в старом переводе и «столь замечательная, что не заметить ее было невозможно» в новом. Я бы перевела бы, возможно, так: «кінь настільки помітний, що важко не помітити». Ну, всякий мнит себя стратегом, видя бой со стороны. ;-)))

LS: Treville пишет: «вовкулаків» - вообще это значит «оборотней», но я думаю, что переводчик просто использовал одно из старинных значений этого слова – «разбойников». Но как звучит! Как "волколак" в Муравьевском переводе "Властелина колец". Спасибо, Treville! Особенно мне понравилось бернська верхова конячина ... чвалала, понуривши голову нижче колін

Treville: О, пардон, опечаталась. Конечно же - "беарнська" Уже исправила. А как вам "шкапина"? Меня всегда именно это слово веселило :-))))

LS: Treville пишет: А как вам "шкапина"? Дивно! Но особенно милым мне показался берет, ще й з поганеньким пером Помнится, деликатная Вальдман назвала это украшение "подобием пера"

Диана де Монсоро: А есть ли у кого-нибуть ГМ или Королева Марго на французском?

Treville: А теперь – самое вкусное. Выборочный опрос мушкетероманского населения показывает, что первой по любимости идет Сами-знаете-какая-глава (что и неудивительно, учитывая, что процентов 80% из нас – атосоманы, а некоторые вообще атосоманьяки). Но зато второй в рейтинге, я уверена, идет блестящий образчик дюмовского юмора – глава «Обед у прокурора»! *старый капитан предается воспоминаниям* Помню, читала я эту главу в пионерлагере, и мушкетернула тогда всю свою палату числом в 6 человек, до этого Сан Саныча в руки не бравших! ОБІД У ПРОКУРОРА Тим часом дуель, в якій Портос зіграв таку блискучу роль, аж ніяк не примусила його забути про обід у дружини прокурора. Наступного дня, десь о першій годині, Мушкетон востаннє торкнувся щіткою вбрання свого хазяїна, і сяючий Портом попростував на Ведмежу вулицю ходою людини, якій у всьому щастить. Його серце тьохкало, але не так, як у закоханого, повного юнацького запалу д'Артаньяна. Ні, його запалювало інше, біль приземлене почуття: він мав переступити нарешті той таємничий поріг і зійти тими самим сходами, якими піднімалися вгору потерті й потьмянілі екю метра Кокнара. Він мав нарешті увіч побачити ту заповітну скриню, яку не раз бачив у мріях; ту саму довгу та глибоку, пригвинчену до підлоги скриню, про яку він стільки наслухався від дружини прокурора і яку тепер мали відчинити перед його захопленим поглядом її руки, вже, щоправда, доволі худі і зморщені, але все ще досить граційні. Крім того, він – людина, що все життя тинялася по світу, людина без великих коштів і без родичів, солдат, що звик до заїджих дворів і шинків, до таверн і трактирів, хоч у ласун, але змушений їсти все, що трапиться, - він тепер мав нарешті покуштувати смачних домашніх страв у затишку гарно вмебльованої їдальні, відчути на собі вплив лагідних турбот господині, до яких чоловіка вабить тим більше, чим гірше йому доводиться в житті, як кажуть старі солдати – рубаки. Приходити щодня на родинний обід, назвавшися двоюрідним братом, розгладжувати своїми дотепами блідий, поораний зморшками лоб старого прокурора, скубти потроху молодих писарчуків, навчаючи їх грати у бассет, гальбік або ландскнехт, щоб після годинного навчання вигравати в них гроші, зібрані за місяць – усе це нестримно вабило Портоса. Правда, мушкетерові пригадувалися погані чутки, що вже у ті часи ходили про прокурорів і пережили їх самих – про їхню скнарість і дріб’язковість. Та коли не зважати на деякі ознаки ощадливості, що їх Портос вважав цілком доречними, дружина прокурора була досить щедра до нього – зрозуміло, як на дружину прокурора. Отож Портос сподівався побачити розкішний дім і поласувати розкішним обідом. Однак вже біля дверей мушкетера охопили сумніви – підходи до помешкання були аж надто непривабливі: смердючий і брудний коридор, напівтемні сходи із заґратованим вікном, крізь яке ледве пробивалося світло з сусіднього подвір’я. на другому поверсі – низькі, ковані залізом двері з такими ж головками цвяхів, як на воротах в’язниці Гран-Шатле. Портос постукав; довготелесий блідий писар з кучмою волосся, що звисало йому на очі, відчинив двері і вклонився з виглядом людини, яку привчили вважати кремезну статуру за ознаку сили, військовий мундир – за ознаку високого становища й рум’яне обличчя – за ознаку забезпеченого та безтурботного життя. Другий писар, трохи нижчий на зріст, визирнув з-за спини першого, третій, трохи вищий – слідом за другим, і, нарешті, миршавий писарчук років дванадцяти виткнувся слідом за третім. Аж три з половиною писаря! На ті часи це свідчило про неабияке процвітання контори. Хоч мушкетер і мав прийти о першій годині, дружина прокурора чекала на нього вже с полудня, сподіваючись, що коли не серце, то хоч би шлунок її милого приведуть його раніше. Отож пані Кок нар вийшла з кімнати майже в ту саму мить, коли її гість проминув вхідні двері, і поява шановної господині вивела нашого мушкетера з великої скрути. Писарі втупилися в нього, і, не знаючи до пуття, що сказати ці висхідній і низхідній гаммі, Портос стояв, проковтнувши язика. - Це мій двоюрідний брат! – вигукнула дружина прокурора. – Заходьте ж, заходьте, пане Портосе! Ім’я «Портос» справило на писарів відповідне враження, і вони засміялися. Але мушкетер обернувся до них, і їхні обличчя знову споважніли. Щоб потрапити до кабінету прокурора, треба було з передпокою, де зараз стояли писарі, пройти через контору, де їм належало сидіти. Контора являла собою брудну, захаращену паперами кімнату. Вийшовши з неї і лишивши кухню праворуч, гість і господиня вступили у приймальню. Всі ці кімнати, що сполучалися між собою, зовсім не сподобалися Портосові. Крізь прочинені дверні чути було кожне слово; крім того, мимохідь глянувши метким і досвідченим оком у кухню, мушкетер переконався – на сором дружині прокурора і на свій превеликий жаль – що там не палало полум’я й не метушилися кухарі, як завжди буває перед смачним обідом у цьому олтарі обжерливості. Прокурора, певно, попередили про візит, бо він анітрохи не здивувався, коли Портос невимушено підійшов до нього і ввічливо привітався. - Ми, здається, родичі, пане Портосе? – спитав прокурор і, спираючись на бильця плетеного крісла, в якому сидів, трохи підвівся. Одягнений у широчезний чорний камзол, що висів на ньому, мов на кілку, цей дідуган був сухий і зелений. Його сірі очиці блищали , мов два карбункули, здавалося, тільки в них та ще хіба у надто рухливому роті жевріло життя. На нещастя, ноги вже вгиналися під цим лантухом з кістками; відтоді, як півроку тому він зовсім заслаб, шановний прокурор, по суті, став рабом своєї дружини. Що вдієш – двоюрідного брата він сприйняв як спокуту за свої гріхи. Якби метр Кок нар був здоровий, він ніколи не визнав би пана Портоса за свого родича. - Так, добродію, ми й справді родичі, - не вагаючись відповів Портос, який ніколи, власне, й не сподівався на особливу прихильність прокурора. - І, здається, з жіночого боку? – хитрувато спитав метр Кок нар. Портос не зрозумів натяку й тільки посміхнувся в пишні вуса, подумавши, що прокурор – досить наївний чоловік. Пані Кок нар, добре знаючи, що наївний прокурор – явище дуже рідкісне, ніякого всміхнулася і зашарілася. Відколи прийшов Портос, метр Кокнар неспокійно позирав на велику шафу, що стояла, навпроти його дубової конторки. Портос зрозумів: оце і є заповітна скриня, хоч вона і не схожа на неї. Він подумки привітав себе з тим, що дійсність виявилася аж на шість футів вище за мрію. Не заглиблюючись більше у генеалогічні дослідження, метр Кок нар перевів неспокійний погляд на Портоса й сказав: - Сподіваюсь, що перш ніж вирушати в похід, наш пан родич зробить ласку й пообідає з нами. Чи не так, пані Кокнар? Тепер удар влучив просто у шлунок, і Портос не міг не відчути його. Схоже, цей самий удар відчула і пані Кокнар, бо відповіла: - Мій двоюрідний брат більше не прийде, якщо йому в нас не сподобається; проте якщо сподобається, то ми будемо просити його навідувати нас якнайчастіше, хоч пан Портос пробуде в Парижі недовго і не зможе обідати в нас щодня. - О мої ноги, мох бідні ніженьки, де ви? – пробурмотів метр Кокнар, силкуючись усміхнутися. Допомога, яка наспіла саме у ту мить, коли гастрономічним сподіванням Портоса починала загрожувати небезпека, викликала в нього почуття глибокої вдячності до дружини прокурора.

Treville: Невдовзі настав час обідати. Всі перейшли до їдальні, великої темної кімнати навпроти кухні. Писарі, які, здавалося, почули в оселі незвичайні запахи, з військовою точністю з’явилися до їдальні з табуретками в руках і стали напоготові. Їхні щелепи заздалегідь ворушилися, що свідчило про рішучість їхніх намірів. «Хай вам біс! - подумав Портоса, дивлячись на три голодні обличчя, бо менший з писарчуків, ясна річ, не був удостоєний честі обідати за панським столом. – Хай йому біс! На місці кузена я не тримав би в себе таких ненажер. Вони схожі на потерпілих корабельну катастрофу, які не їли принайми півтора місяці». З’явився метр Кокнар, якого везла в кріслі пані Кокнар, і Портос допоміг їй підкотити чоловіка до столу. Щойно прокурор опинився в їдальні, його ніздрі й щелепи заворушилися точнісінько так, як у писарів. - Ого-го! – сказав він. – Як смачно пахне суп! «Що вони винюхали в тому супі?» - подумав Портос, глянувши на поданий у великій мисці пісний бульйон, на блідій поверхні якого плавало, немов острівці архіпелагу серед безмежного моря, кілька грінок. Пані Кок нар усміхнулася, і всі поквапилися за її сигналом сісти на свої місця. Насамперед суп було подано метрові Кокнару, далі - Портосові. Потім пані Кок нар налила собі тарілку й розділила самі тільки грінки без бульйону між зголоднілими писарчуками. В цю мить двері до їдальні з рипінням прочинилися, й Портос угледів за стулками найменшого писарчука, який, не маючи змоги бенкетувати разом з усіма, їв свою скибку хліба, присмачуючи її запахами, які линули і з кухні, і з їдальні. Після супу служниця принесла варену курку – розкішну страву, побачивши яку, вся мало не осліпли. - О, видно, що ви любите своїх родичів, пані Кок нар! – сказав прокурор з майже трагічною посмішкою. – Немає сумніву –всім цим ми завдячуємо тільки вашому братові. Бідолашна курка була така худа й вкрита такою товстою їжакуватою шкірою, що її неможливо було пробити ніякими кістками. Мабуть, господиня добряче попошукала, перш ніж знайшла курку на сідалі, куди вона забилася, щоб спокійнісінько померти від старості. «Хай йому чорт! – подумав Портос. – Це й справді прикро; я поважаю старість, тільки не в вареному і не в смаженому вигляді». І він почав роздивлятися навколо, щоб переконатися, чи всі такої ж самої думки. Де там! Мушкетер побачив самі тільки гарячково збуджені очі, які наперед пожирали цю чарівну курку, що викликала в нього таку зневагу. Пані Кокнар присунула таріль до себе, відрізала дві великі почорнілі лапки й поклала їх своєму чоловікові; потів відрізала шийку й разом з головою поклала її на свою тарілку. Портосові вона поклала крильце і віддала курку служниці майже цілою, а та прибрала її зі столу раніше, ніж мушкетер устиг спостерегти, як мінилися обличчя усіх, хто сидів за столом – від палкої надії до смиренної покори. Тим часом на столі з’явилася величезна таріль з бобами, на якій лежало ще й кілька баранячих маслаків; з першого погляду могло здатися, що на них є м’ясо. Але писарі не далися на облуду, і похмурий вираз на їхніх обличчях змінився виразом покірливості долі. Пані Кокнар поділила між ними цю страву з поміркованістю ощадливої господині. Дійшла черга до вина. Метр Кокнар налив з невеличкої фаянсової карафки по третині склянки кожному з писарів, майже стільки ж націдив собі – і карафка образу перейшла до Портоса та пані Кокнар. Писарі долили склянки водою, потім, випивши по півсклянки, знову долили їх, і так до кінця обідку, коли вони вже пили напій, який замість кольору рубіну став нагадувати колір димчастого топазу. Збентежений Портос з’їв куряче крильце і здригнувся, відчувши, що коліно дружини прокурора торкнулося під столом його коліна. Він теж випив півсклянки вина, до якого тут ставилися з такою ощадливістю, і в якому він упізнав той поганющий монрейльський напій, що викликав огиду в людей, які бодай трохи зналися на винах. Метр Кокнар , глянувши, як мушкетер ковтає нерозбавлене вино, важко зітхнув. - Чи не покуштуєте ви цих бобів, кузене Портосе? – спитала пані Кокнар тоном, що ясно свідчив: «Краще не їжте їх». - Чорти мене б взяли, коли б я хоч доторкнувся до цих бобів! – пробубонів Портос собі під ніс. І голосно додав: - Дякую, кузино, я вже ситий. Запанувала мовчанка: Портос не знав, що робити далі. Прокурор кілька разів повторив: - Ах, пані Кокнар, дякую вам, ви влаштували нам справжнісінький бенкет; Боже, як я наївся! Метр Кокнар з’їв тарілку супу, дві чорні лапки та баранячу кістку – єдину, на якій було хоч трохи м’яса. Портос подумав, що з нього кепкують, і почав вже підкручувати вуса й супити брови; але коліно пані Кокнар нечутно порадило йому заспокоїтись. Ця мовчанка і зникнення зі столу усіх страв, зовсім незрозумілі для Портоса, були сповнені грузного змісту для писарів. Підкоряючись поглядові прокурора й посмішці пані Кокнар, вони повільно підвелися з-за столу, ще повільніше склали серветки, вклонилися й пішли з їдальні. - Йдіть, молоді люди, йдіть: після обіду корисно працювати, - поважно сказав прокурор. Коли писарі зникли за дверима, пані Кокнар підвелася з-за столу і дістала з буфета кусень сиру, вазочку з айвовим варенням та мигдальний пиріг з медом, який вона власноручно спекла з такої нагоди. Побачивши стільки страв, метр Кокнар насупився. Портос прикусив губу, зрозумівши, що лишився без обіду. Він глянув, чи стоїть ще на столі таріль з бобами, але вона вже зникла. - Оце бенкет! Справжній бенкет! – вигукнув метр Кокнар, засовавшись у кріслі. – Epulae epularum. Лукулл обідає в Лукулла. Портос глянув на карафку, яка стояла біля нього, сподіваючись, що дообідає вином, хлібом і сиром; але вина не лишилося, карафка стояла порожня. Пан і пані Кокнар вдали, що не помічають цього. «Ну що ж, - подумав Портос, - принайми надалі знатиму, що й чого». Він покуштував ложечку варення й зав’яз зубами в глевкому тісті пані Кокнар. «Отже, - сказав він собі, - жертву принесено. О, коли б я тільки не мав надії зазирнути разом з пані Кокнар до шафи її чоловіка!» Після такого розкішного обіду метр Кокнар захотів поспати. Портос сподівався, що прокурор переспить тут же, у їдальні. Проте клятий хазяїн зажадав, щоб його відвезли назад до кабінету, й наполягав, голосячи, доти, аж доки опинився біля своєї шафи, та ще й, про всяк випадок, поставив на неї ноги. Дружина прокурора відвела Портоса до сусідньої кімнати й почала наводити мости для примирення. - Дякую, - відповів Портос, - але я не люблю нікого обтяжувати своєю присутністю; крім того, мені треба клопотатися про спорядження. - Авжеж, - жалібно зітхнула дружина прокурора. - Ще й це нещасне спорядження… - На жаль, так, - мовив Портос, - саме спорядження. - Що ж являє собою ваше спорядження, пане Портосе? - О, чого тільки там нема! – вигукнув Портос. – Як вам відомо, мушкетери – це найдобірніше військо, тож їм потрібно безліч таких речей, які зовсім ні до чого ні гвардійцям, ні швейцарцям. - Яких же саме? Розкажіть докладніше. - Тут може йтися… - почав Портос, який волів сперечатися за ціле, а не про його частки. Дружина прокурора з жахом чекала продовження фрази. - Про скільки? – спитала вона. – Сподіваюсь. Не більше, ніж… Вона замовкла, їй забракло слів. - О ні, - відказав Портос, - не більше, ніж про дві з половиною тисячі ліврів. Сподіваюсь навіть, що за певної економії я вкладуся в дві тисячі ліврів. - Дві тисячі ліврів! Боже мій! – вигукнула дружина прокурора. – Але ж це ціле багатство! Портос гордо випростався, і пані Кокнар зрозуміло його. - Я питаю про деталі через те, - пояснила вона, що, маючи чимало родичів і клієнтів з-поміж комерсантів, майже певна: можна придбати потрібні вам речі вдвічі дешевше, ніж якби ви купували їх самі. - А-а! – мовив Портос. – Он ви про що! - Аякже, любий пане Портосе! Тож, передусім, вам потрібен кінь? - Авжеж, кінь. - Чудово! В мене є саме те, що вам потрібно. - Он як! – зраділо вигукнув Портос. –отже, з конем справу владнано; але мені потрібна ще повна амуніція для коня, яка складається з таких речей, що їх може купити тільки сам мушкетер. Вона коштуватиме не більше трьохсот ліврів. - Трьохсот ліврів! Що ж, хай буде триста ліврів, - сказала дружина прокурора, зітхаючи. Портос всміхнувся: ми добре пам’ятаємо, що в нього було вже сідло, подароване герцогом Бекінгемом, тож ці триста ліврів він просто збирався покласти нишком до своєї кишені. - До того ж, - вів далі мушкетер, - треба буде ще купити коня для слуги та валізу для мене; що ж до зброї, то вам нічого про неї турбуватись: вона в мене є. - Коня для слуги? – нерішуче повторила дружина прокурора. – Знаєте, мій друже, це вже занадто розкішно. - Он як, добродійко? – згорда мовив Портос. – може, ви вважаєте мене жебраком? - Та ні! Я тільки хотіла сказати, що гарний мул часто не гірший за коня. І мені здається, що коли придбати для Мушкетона гарного мула… - Хай буде гарний мул, - погодився Портос. –Ви маєте слушність, я сам бачив знатних іспанських вельмож, у яких весь почет їздив на мулах. Але тоді, як ви самі розумієте, пані Кокнар, мул має бути з китицями й бубонцями. - О, звичайно! – відповіла дружина прокурора. - Лишається валіза, - вів далі Портос. - Хай це вас не хвилює! – вигукнула пані Кокнар. - Мій чоловік має п’ять чи шість валіз, можете вибрати собі найкращу. Одну з них він завжди брав з собою у подорожі, бо вона така велика, що туди можна упхати все, що завгодно. - То ця валіза порожня? – простодушно спитав Портос. - Звичайно, порожня, - так само простодушно відповіла дружина прокурора. - Але ж валіза, потрібна мені, мусить бути повна, моя люба! - вигукнув Портос. Пані Кокнар знову важко зітхнула. Мольєр ще не написав тоді свого «Скупого». Отже, пані Кокнар виявилася попередницею Гар пагона. Кінець кінцем було домовлено і про решту спорядження. Дружина прокурора пообіцяла дати вісімсот ліврів грішми й придбати коня та мула, які мали б честь нести на собі Портоса і мушкетона до слави. Приставши на ці умови, Портос попрощався з пані Кокнар. Вона, правда, хотіла була затримати його ніжним поглядом; але Портос послався на службові справи, і дружині прокурора довелося поступитися ним перед королем. Мушкетер повернувся додому голодний і в дуже поганому настрої.

Treville: Комменты: «мав нарешті покуштувати смачних домашніх страв у затишку гарно вмебльованої їдальні» - сравните с русским «узнать вкус обедов в домашней обстановке» - по-украински мечта Портоса о домашнем уюте описана более развернуто, с подробностями, чисто по- дюмовски (я имею в виду соционический тип) Думаю, что это ближе к оригиналу. «вклонився з виглядом людини, яку привчили вважати кремезну статуру за ознаку сили, військовий мундир – за ознаку високого становища й рум’яне обличчя – за ознаку забезпеченого та безтурботного життя» - перевожу буквально: поклонился с видом человека, которого ПРИУЧИЛИ считать мощное телосложение признаком силы..и т.д. В русском переводе не так: «поклонился с видом, который ясно говорил, что этот человек ПРИВЫК уважать высокий рост, изобличающий силу…» «Що вдієш – двоюрідного брата він сприйняв як спокуту за свої гріхи» - в русском переводе «кузен был принят безропотно, и только» Мне кажется, назвать Портоса «наказанием за грехи» и смешнее, и точнее. «Хай вам біс!» - и все прочие ругательства в украинском варианте звучат не в пример смачно. «Чорт забирай!», «Йди до дідька!», «До бісової матері!» и т.д. «Що вони винюхали в тому супі?» - мне кажется, что эта фраза лучше звучит, чем «Что необыкновенного, черт возьми, находят они все в этом супе?», потому что рифмуется с восклицанием прокурора «Як смачно пахне суп!» «налив з невеличкої фаянсової карафки» - карафка – это графин. То-то меня всегда удивляло. Почему бутылка фаянсовая. «Epulae epularum» - вам интересно, что это означает? «Пир пиров»

LS: Спасибо! Смакую, как самое изысканное лакомство!

Treville: Какие будут еще заказы? (если будут)

Scally: Treville О! А можно "Диссертацию Арамиса"? )

Scally: - Чорти мене б взяли, коли б я хоч доторкнувся до цих бобів! – пробубонів Портос собі під ніс. В самую точку!

Юлёк (из клуба): Treville Диссертацию. :))) А за обед - дякую!!! :)))

M-lle Dantes: В книжном магазине нашла ТМ по-английски. Книжонка шшуплая, формат карманный, дАрт на картинках курносый... а начало меня угробило наповал: "Во всём была виновата лошадь. Это был оранжевый пони..." (Перевожу с английского, но, чесслово, так и было!)

Scally: M-lle Dantes пишет: Книжонка шшуплая, формат карманный, дАрт на картинках Поражаюсь их страсти сокращать содержание книг. Больше, наверное, не одолеть никак. Английский вариант "Графини де Монсоро" я могла найти только в сокрращении, и назывался он почему-то "Шут Шико". Латышский вариант ГМ тоже сокращен (из всего романа сделан весьма подробный конспект), при чем нигде не указано, что роман печатается в сокращении.

Lothiriel: Scally пишет: Но особенно досталось Генриху III, ибо его имя не только изменили, но и перевели. Генрих стал Индрикисом! Бедняга! И так ему не везло, а тут еще и переводчики издеваются... Antoinette За финский ОГРОМНОЕ спасибо!

Antoinette: Lothiriel пишет: За финский ОГРОМНОЕ спасибо! Не за что! Вы знаете этот язык?

Lothiriel: Третий год в институте учу. Невероятно красивый язык!

Antoinette: Есть еще два текста "Трех мушкетеров", один на испанском, а другой на языке, который нуждается в опознании. Может быть, польский, хотя я не уверена. Выложить какой-либо из этих вариантов?

LS: Обязательно!!!!!!! Оба, если можно! :)

Antoinette: У меня эти книги в электронном варианте, поэтому отсканировать не могу, а выложу просто текст. Сначала начало первой главы на испанском. LOS TRES MOSQUETEROS Capítulo 1 Los tres presentes del señor D'Artagnan padre El primer lunes del mes de abril de 1625, el burgo de Meung, donde nació el autor del Roman de la Rose, parecía estar en una revolución tan completa como si los hugonotes hubieran venido a hacer de ella una segunda Rochelle. Muchos burgueses, al ver huir a las mujeres por la calle Mayor, al oír gritar a los niños en el umbral de las puertas, se apresuraban a endosarse la coraza y, respaldando su aplomo algo incierto con un mosquete o una partesana, se dirigían hacia la hostería del Franc Meunier, ante la cual bullía, creciendo de minuto en minuto, un grupo compacto, ruidoso y lleno de curiosidad. En ese tiempo los pánicos eran frecuentes, y pocos días pasaban sin que una aldea a otra registrara en sus archivos algún acontecimiento de ese género. Estaban los señores que guerreaban entre sí; estaba el rey que hacía la guerra al cardenal; estaba el Español que hacía la guerra al rey. Luego, además de estas guerras sordas o públicas, secretas o patentes, estaban los ladrones, los mendigos, los hugonotes, los lobos y los lacayos que hacían la guerra a todo el mundo. Los burgueses se armaban siempre contra los ladrones, contra los lobos, contra los lacayos, con frecuencia contra los señores y los hugonotes, algunas veces contra el rey, pero nunca contra el cardenal ni contra el Español. De este hábito adquirido resulta, pues, que el susodicho primer lunes del mes de abril de 1625, los burgueses, al oír el barullo y no ver ni el banderín amarillo y rojo ni la librea del duque de Richelieu, se precipitaron hacia la hostería del Franc Meunier. Llegados allí, todos pudieron ver y reconocer la causa de aquel jaleo. Un joven..., pero hagamos su retrato de un solo trazo: figuraos a don Quijote a los dieciocho años, un don Quijote descortezado, sin cota ni quijotes, un don Quijote revestido de un jubón de lana cuyo color azul se había transformado en un matiz impreciso de heces y de azul celeste. Cara larga y atezada; el pómulo de las mejillas saliente, signo de astucia; los músculos maxilares enormente desarrollados, índice infalible por el que se reconocía al gascón, incluso sin boina, y nuestro joven llevaba una boina adornada con una especie de pluma; los ojos abiertos a inteligentes; la nariz ganchuda, pero finamente diseñada; demasiado grande para ser un adolescente, demasiado pequeña para ser un hombre hecho, un ojo poco acostumbrado le habría tomado por un hijo de aparcero de viaje, de no ser por su larga espada que, prendida de un tahalí de piel, golpeaba las pantorrillas de su propietario cuando estaba de pie, y el pelo erizado de su montura cuando estaba a caballo. Porque nuestro joven tenía montura, y esa montura era tan notable que fue notada: era una jaca del Béam, de doce á catorce años, de pelaje amarillo, sin crines en la cola, mas no sin gabarros en las patas, y que, caminando con la cabeza más abajo de las rodillas, lo cual volvía inútil la aplicación de la martingala, hacía pese a todo sus ocho leguas diarias. Por desgracia, las cualidades de este caballo estaban tan bien ocultas bajo su pelaje extraño y su porte incongruente que, en una época en que todo el mundo entendía de caballos, la aparición de la susodicha jaca en Meung, donde había entrado hacía un cuarto de hora más o menos por la puerta de Beaugency, produjo una sensación cuyo disfavor repercutió sobre su caballero.

Antoinette: И перевод на, как мне кажется, польский язык. Мои более чем скромные познания в этом языке не позволяют мне ничего утверждать наверняка, так что если кто-то поможет опознать этот текст, то будет очень хорошо. Trzej Muszkieterowie I. TRZY RADY PANA D'ARTAGNANA OJCA W pierwszy poniedziałek kwietnia 1625 roku w miasteczku Meung, gdzie narodził się autor „Romansu o Róży”, panowało zamieszanie tak wielkie, jak gdyby zjawili się tu hugenoci, by zamienić je w drugą La Rochelle. Niejeden mieszczanin widząc, jak kobiety uciekają w stronę ulicy Wielkiej, a dzieci krzyczą przed domami, śpieszył przywdziać zbroję, chwytał za muszkiet czy halabardę, by dodać sobie nieco animuszu, i kierował się ku oberży „Pod Wolnym Młynarzem”, gdzie rósł z każdą chwilą tłum zwarty, hałaśliwy i pełen ciekawości. W owych czasach panika była zjawiskiem dość częstym i niewiele naliczyłbyś dni, w których kroniki nie notowałyby w tym czy w innym mieście podobnych wypadków. Wielcy panowie wojowali ze sobą; król toczył wojnę z kardynałem; Hiszpan walczył z królem. Nadto zaś, prócz tych wojen, cichych lub głośnych, utajonych lub jawnych, byli jeszcze złodzieje, żebracy, hugenoci, bandyci i ludzie najemni, którzy prowadzili wojnę ze wszystkimi. Mieszczanie zbroili się zawsze przeciw złodziejom, bandytom, najemnikom, często przeciw wielmożom i hugenotom, czasem przeciw królowi, ale nigdy przeciw kardynałowi i Hiszpanowi. Zgodnie więc z tym zwyczajem mieszczanie, słysząc zgiełk owego kwietniowego poniedziałku 1625 roku, a nie widząc ni proporczyków żółto-czerwonych, ni barw księcia de Richelieu, zdążali w pośpiechu do oberży „Pod Wolnym Młynarzem”. Znalazłszy się na miejscu, każdy mógł ujrzeć i rozpoznać przyczynę zamieszania. Młodzieniec... nakreślmy jego portret jednym pociągnięciem pióra: wyobraźcie sobie osiemnastoletniego Don Kichota bez kolczugi i nagolenników, Don Kichota w wełnianym kaftanie, którego kolor, ongi granatowy, przybrał teraz nieuchwytny odcień ciemnej czerwieni i lazuru; twarz pociągła i ogorzała; wystające kości policzkowe, oznaka przebiegłości; potężne szczęki, po których niechybnie rozpoznasz Gaskończyka, nawet gdy nie nosi beretu, nasz młodzieniec zaś nosił beret ozdobiony czymś w rodzaju pióra; spojrzenie otwarte i bystre; nos zgięty, ale szlachetny w rysunku. Ów podróżny zbyt duży był jak na podrostka, ale zbyt mały jak na mężczyznę dojrzałego, i gdyby nie długa szpada zawieszona u skórzanego pasa, która obijała nogi właściciela, kiedy stał, i jeżyła sierść wierzchowca, gdy siedział na koniu, oko mniej doświadczone mogłoby go wziąć za podróżującego syna chłopskiego. Nasz młodzieniec posiadał bowiem wierzchowca, a ów wierzchowiec tak bardzo zasługiwał na uwagę, że nie mógł jej na siebie nie zwrócić: był to konik beameński, liczący sobie lat dwanaście lub czternaście, żółtej maści, zgoła pozbawiony włosów w ogonie, lecz nie mogący się uskarżać na brak grud zgorzelinowych na nogach, który choć głowę trzymał niżej kolan, na skutek czego podtrzymywanie mu jej rzemieniem stawało się wręcz bezużyteczne, robił osiem mil dziennie. Niestety, osobliwa maść i dziwaczny chód kryły tak wybornie zalety tego wierzchowca, że w czasach kiedy wszyscy znali się na koniach, zjawienie się rzeczonego rumaka w Meung, dokąd wkroczył mniej więcej przed kwadransem przez bramę Beaugency, wywarło wielkie, ale nie najlepsze wrażenie, które przeniosło się również na jeźdźca.

Antoinette: To wrażenie było tym bardziej przykre dla młodego d'Artagnana (tak bowiem nazywał się Don Kichot dosiadający tego nowego Rosynanta), ile że zdawał sobie sprawę ze śmieszności, jaką go okrywał, choć dobrym był jeźdźcem, wierzchowiec tego rodzaju; toteż wzdychał potężnie, przyjmując dar pana d'Artagnana ojca. Wiedział, że koń wart jest co najwyżej dwadzieścia liwrów; wszelako przyznać trzeba, że słowa towarzyszące podarunkowi były bezcenne. - Synu - rzekł szlachcic gaskoński w tej czystej gwarze beameńskiej, której Henryk IV nigdy nie mógł się wyzbyć - synu, ten koń urodził się w domu twego ojca przed trzynastu blisko laty i pozostał tu do dziś, co powinno cię skłonić do dobrych uczuć dla niego. Nie sprzedawaj go nigdy, niechaj zdechnie spokojnie i godnie ze starości; a jeśli przyjdzie ci udać się z nim na wyprawę, oszczędzaj go tak, jakbyś oszczędzał starego sługę. Jeśli będziesz miał zaszczyt znaleźć się kiedy na dworze - ciągnął pan d'Artagnan ojciec - (zaszczyt, do którego stare szlachectwo daje ci prawo), przez wzgląd na siebie samego i swych bliskich nie przynieś wstydu nazwisku, które twoi przodkowie nosili godnie przez pięćset lat. Za ludzi bliskich zaś uważam krewnych i przyjaciół. Nie puszczaj nic nikomu płazem, prócz pana kardynała i króla. Jedynie odwaga, pojmij to dobrze, jedynie odwaga pozwala dziś szlachcicowi utorować sobie drogę. Ten, kto uląkł się choćby na chwilę, być może w tej właśnie chwili traci okazję, którą ofiarował mu los. Jesteś młody i powinieneś być dzielny z dwóch powodów: po pierwsze, ponieważ jesteś Gaskończykiem, po drugie, ponieważ jesteś moim synem. Nie omijaj sposobności i szukaj przygód. Nauczyłem cię robić szpadą; masz przeguby z żelaza i pięści stalowe; bij się, kiedy się tylko sposobność nadarzy; bij się tym bardziej, że pojedynki są zabronione, trzeba więc podwójnej odwagi, by się bić. Mój synu, mogę ci dać tylko piętnaście talarów, konia i rady, których wysłuchałeś. Twoja matka doda do tego receptę na przyrządzanie balsamu; otrzymała ją od pewnej Cyganki; ów balsam odznacza się cudowną właściwością leczenia wszelkich ran, które nie dosięgły serca. Obróć to wszystko sobie na pożytek i żyj długo i szczęśliwie. Dodam jeszcze słowo, a mianowicie wskażę ci przykład do naśladowania; wzorem tym nie jestem ja sam, ponieważ nigdy nie przebywałem na dworze i biłem się tylko jako ochotnik w wojnach religijnych; mówię o panu de Treville, który był ongi moim sąsiadem i miał honor bawić się jako dziecko z naszym królem Ludwikiem XIII, niechaj Bóg ma go w swej opiece! Niekiedy ich zabawy zamieniały się w walki i w tych walkach król nie zawsze bywał silniejszy. Otrzymane cięgi obudziły w nim wiele szacunku i przyjaźni dla pana de Treville. Podczas swej pierwszej podróży do Paryża pan de Treville bił się pięć razy; od śmierci nieboszczyka króla aż do pełnoletności młodego, nie licząc wojen i oblężeń, pojedynkował się siedem razy; a od tej chwili do dzisiaj chyba ze sto razy! Jakoż mimo edyktów, zakazów i wyroków jest dziś kapitanem muszkieterów, potężnym niczym wódz rzymskich legionów; król go wielce ceni, a boi się sam pan kardynał, choć jak wiadomo, pan kardynał nie boi się byle kogo. Nadmienię, że dochód pana de Treville wynosi dziesięć tysięcy talarów rocznie; jest to więc wielki pan. Zaczął tak jak ty; udaj się do niego z tym listem i idź w jego ślady, byś stał się taki jak on. Powiedziawszy to pan d'Artagnan ojciec przypiął do boku syna własną szpadę, ucałował go serdecznie w oba policzki i pobłogosławił.

Lothiriel: Antoinette пишет: И перевод на, как мне кажется, польский язык. Мои более чем скромные познания в этом языке не позволяют мне ничего утверждать наверняка, так что если кто-то поможет опознать этот текст, то будет очень хорошо. Я польского совсем не знаю, но тексты на нем видела... По-моему, это все-таки польский.

Lothiriel: Только что ввела текст заголовка в поисковик, и мне выдали только польские сайты. Значит, скорее всего, польский и есть.

Pauline: Antoinette Точно польский! А как мило все это звучит! ))) Особенно последняя фраза: Powiedziawszy to pan d'Artagnan ojciec przypiął do boku syna własną szpadę, ucałował go serdecznie w oba policzki i pobłogosławił.

Treville: Я польский немного знаю. это он самый, не сомневайтесь. Спасибо за испанский, я как раз начал его учить, буду тренироваться читать :-)))



полная версия страницы